Наш рід, за моєї пам’яті Саськами прозивали, а дід Савка Яблуненко казав, що раніше Сисойками, по прадіду, його ім’я було Сисой. У мого діда Шевченко Сашка Олександровича було семеро дітей: Гаврило, Оксана, Митро, Настя, Гапка, Димид і Лаврін. На нашому краю ще жили два дідових брати, Шевченко Кіндрат Олександрович, Шевченко Юхим Олександрович і три племінники Конон Кіндратович, Йон Кіндратович і Арсей Юхимович.

Всі вони були майстрові… Свої майстерні, свій інструмент… Наймалися до людей… Строїли хати, хліви, клуні… А Йон Кіндратович даже наймався комори робити з усім начинням. Ну що таке коморя? …це той же домашній елеватор, де зерно не раз пересипалося і пересушувалося. Дід Олександр, як і полагається, жонатих синів відділяв. Найстаршому Гаврилу постоїв хату напроти, під гору. Моєму батькові, Митру, трохи навскоси, теж під гору. Дочок повидавав заміж. Оксану і Настю в Мосіївку, Гапку в Городище. Менші сини Димид і Лаврін оставалися поки що при хаті.

Димид женився в десятому на Пелагеї з Бараниківки з небідного Сердюківського роду, росла вона без рідної матері…осиротіла ще дитиною. Його призвали до армії, а беременна жінка залишалася зі свекрами. З дядьком Димидом в один день призивалося вісімдесят вісім чоловік зі Злодіївки. Ото можете представити скільки народу жило в Злодіївці. Коли родився Трохим, первенець дядька Димида і тьотки Пелагеї, онука стала глядіть свекруха, а невістку віддали в наймички, на год, до багатих людей в Вішняки. Тьотка Полька, так ми стали її називати, була роботящою і тямущою…вміла багато чого робити… даже сама робила кирпич, з нього ж клала печі просторі та зручні…а розмальовувала як…такої красоти я ні в одній хаті не бачив. Тому люди були раді мати таку робітницю. Свекри в приклад її ставили своїй дочці Гашці, за що та люто зненавиділа братову жінку.

Лавріна теж забрали в армію і відправили на Германську війну. Так він і не вернувся з неї. Дід помер од туги за сином. Димид вернувся з армії. Застав ще живу матір. Зимою баба Олена в 21-му померла. Дядька Димида в тому ж 21-му вбили козаки на Вішняківці, їх чотирьох посікли шаблями, так і хоронили в рядні в одну могилу. Мені вже одинадцять було. Я помню ту возню коли батько з тьоткою Гапкою хотіли висудити батьківщину у тьотки Пелагеї. Дядько Гаврило, старший брат, зупиняв батька, просив не робити цього, та він стояв на своєму. Та суд присудив остаться в дідовій хаті вдові з дітьми.

Тьотці Палажці трудно жилося. Її батько з мачухою ще в 10-му поїхали на посєлєніє в Сибір, що правда її піддержували родичі, Тарабановський Лев Єгорович і Бережний Ірас Миронович. Обидва вони грамотні були, займались торговлею. Коли воно стало таке недобре робитися… зерно з общественних комор забрали щитай силою, Павла Севербіяновича вбили… він возглавляв комітет бідного селянства. Батько тьотки Пелагеї в Сибіру, дізнавшись про таке лихо у нас, написав тітці Палажці, щоб вона продала землю і все що можна і їхала в Сибір. Помню це пісьмо читав дід Савка Яблуненко для всіх. В ньому було написано дідом Прокопом ще й про те, що землю скоро заберуть у людей задаром. Батько мій аж розсердився, кричав що не дозволить щоб невістка братову і синову землю продала і по миру пішла. Ціна на землю падала, та й покупців було не так багато. Дядько Левко Тарабановський допоміг продати і землю і хату.

Тьотка Пелагея вислала брату в Сибір гроші, щоб той купив там халупу і коровчину…Та і з Андрієм, Трохим і Марія на той час вже померли від тифу, виїхала до батька й до брата в Сибір. Та мабуть це її і спасло, там же голоду не було.

А у нас уже в 28-му в 29-му почалося… Прийшли з армії Антонівські хлопці політіческі підковані, а з ними і Альошка Семенович Дреєв та Альошка Андрійович Яблунено, члени партії з 18-го году, комсомолки Єлька Мажуда і Дунька Дреєва, вони і стали во главє актіву. Почалася колективізація… Хто в колхоз, а кого на Соловки, в ярки… Підводи за розкуркуленими приїзжали з конзаводу, а людей з хат витягували свої. Антип Дреєв в спину випихав з хати свого хрещеного батька, Фрола Козленка. Вони ж Козли всі багаті були… Фрол, Меркула, Зот, Пилип, Маркіян.

В Маркіяна, у нас отут на горі, де колхозний омшаннік зараз, вітряк стояв, слідив він за ним, мука хороша була. В войну, при німцях, він прийшов на Родіну… та на сходці, коли старосту вбивали, взяв слово: «Прошу вас, мої земляки, довірить мені мій вітряк. Я його відремонтірую і буду вам муку молоти», і люди звичайно були «За». І при вітрі заскрипів старий вітряк. А люди несли оклунки, щоб змолоти собі муки.

Помню в 31-му, мені уже слава Богу 21-й був, вивезеним дозволили вернутися в свої хати, кроме тих, кого засудили. Їм должні були віддать їхню худобу і реманент. Ото ми зі степу їдемо на їхніх конях, а вони у степ за своїм. Та й зустрілися на мосту, що біля Горпинівки. Почалася возня, потасовка. Конуренко чуть не втопив Антипа Дреєва. Я його тоді щитай спас. Якби тоді я знав, що в 32-му він прикаже вигребти в моїх батьків все до зернини, навіть позмітали – не спасав би. Нелюди були.

Уже й після голоду з людей знущалися. Ото Іван їх, як кажуть, підосрав. А то вони розходилися і в 37-му на всіх доноси писать. А в войну попали в окруженіє… всі додому, а вони ще довго в лісі жили, бояться розправи, розкулачені ж повертались. Розказувала Варька Митрофанівна, що в них зібралися бувші кулаки, ті що поверталися, їм німецька власть комунарівську контору виділила для проживання , та й кажуть : «Ти подивись на них… вони при всіх властях з людей знущаються, давайте повбиваємо їх». А дядько Левко Любка перечить: «Не трогайте їх, нехай таку нечесть лиха година наказує».

32-й трудний був. Дядько Гаврило зі старшими синами на рудники подався, а батько остався дома, до останнього не вірив, що власть так може поступить з людьми. Я з батьком, а потім сам ходив мінять барахло на їжу на Донщину, там же голоду не було. Зима в 32-му була рання. Вже після Андрія, випав сніг, почались морози. Під Миколу пішов міняти, а вже ж недоїдали, та й без сили присів під скирдою сіна в степу. Піч мені вважалася, вареники в макітрі… Очнувся я вже в Турилівській больниці, область війська Донського зараз це Ростовська область. Оказується їхав їздовий, та вирішив сіна коням насмикати, та й обнатужив мене, вже заколілого.

Мене отходили старенька врачиха Марківна. Вона в цій больниці була і акушером, і хірургом, і зубником. Пальці на моїх ногах повністю поодмерзали. Вона їх пообпилювала, щоб зараженіє не пішло. Пошти три місяці я жив там в больниці. Помагав їй, санітаром був. Ноги боліли, а я через силу ходив і все що міг робив. Багато чому навчився я у Марківни. Оце ж у мене п’ять дітей, всіх моя жінка Поля приводила дома, я ж все знав як робити. В конці марта 33-го я пошкутильгав на своїх додому. Мені і їжі Марківна надавала, єлі доніс. Прийшов, а дома одна Катька осталась. Вона в же дівочкою була «по руках» у партійців та активістів пішла. Того й жива осталась. Батько Шевченко Дмитро Александрович, мати Олена , Андрій, Гриша, Дуня – всі померли. Гриша й Дуня були зовсім малими, мати їх під щасливе колхозне життя родила.

Та чи тільки наші померли… Он на нашому краю більше двадцяти, считай, и половина тих, хто остався при хаті, не втік з села. А в Кулини Калинівни і Карпа Івановича, що жили на Огурнівці, семеро дітей вмерло і Карпо Іванович теж. Остались тільки Іван і Вустя…Вустя бабушка Дуньки Козлової, що за Володькою Дреєвим. Їх всіх в общу колхозну яму хоронили, без хрестів, без пам’ятників. Люди не то що поминать, згадувать про них боялися. Каждий боявся не скільки за себе, а як за свою сім’ю. Раз сказали, що такого не було, значить не було. З властями тягатися шутки погані.

Шевченко Гаврило Дмитрович, 1910 р.н.,

С. Н-Бараниківка, записано в 1977р.