В селянських подвір’ях худоби було багато. Тому треба було бути обережними, щоб і худоба була здорова і самим не захворіти. Найстрашнішою і найнебезпечнішою була хвороба на сказ. В нашій окрузі лікуванням та профілактикою цієї хвороби займалася наша родина Філіпенків. Від покоління до покоління передавалися таємниці лікування. Всі ми знали про це, бо неодноразово нагадували нам, що після створення Деркульського кінного заводу, Катеринівського, найняли Никона Філіпенка та його свояка Романа Сущенка, щоб вони провели роботу з конюхами, щодо профілактики хвороби на сказ тварин і людей. За це їм виплатили 2500 рублів асигнаціями. За ці гроші вони купили дзвони для Храму Покрова Богоматері що в нашому селі Городище. Шанували наш рід в селі, та й побоювалися обідити, бо майже всім приходилося обращаться, больниць же не було, та й тих хто лікував не так багато було.

Активістів і комуністів після 17-го в нашому Городищі було рясно. Нова власть полюбляла Городище. В 21-му активісти на чолі з Єфросиною Кобзар зібрали найбільше продуктів для голодуючих Поволжжя, хоча той рік не був дуже врожайним і наші люди самі не здорово ситі були. А тоді ще й дітей хворих та обезсилених від голоду привезли з відти до нас в село. Тітка Оришка настої та відвари для них готувала. Вони довгенько жили в родинах горордищан, поки не поправились. А тоді їх відправили на підводах на станцію Чертково, а звідти поїздом додому.

В 23-му в селі створили артіль імені Шевченка і чимало людей пішло в неї. І ладилось в них там. В 24-му до них в артіль трактор пригнали, трактористом став комуніст Яків Кобзар. В 25-му створили ще дві артілі «Хлібороб» і «Труд». В 30-му всі артілі об’єднали в колхоз «Ударнік».

В цьому ж році почалися виселення, розкуркулення, засудження індивідуалів і не згодних з волею власті. Виселяли в ярок під Богданівкою, пізніше це поселення стали називати хутором Водяним. Взагалі з Городища виселили в далекі і ближні краї до півсотні сімей. З наших Філіпенків нікого не тонули, бо ми ж лєкарі. В активісти з нашого роду теж ніхто не поліз. А після того як розрушили Храм Покрови Богоматері, в будівництво якого наш рід багато вклав, дідусь Патько не міг витерпіти цього. Коли дзвони та хрести скидали, схопивсь за серце і помер. Що правда він старенький вже був, але ще траву збирав, та й людей і скотину ще лічив.

А вони наче гралися з народом. В 32-му село розділили на три колхози «ім.. Шевченка», «ім.. Будьоного» і «Ударніку». Трудний цей год був. В поставку все зерно вивезли, худобу й птицю вирізали і теж туди. Людям на трудодень по 100-200 грамів всього дали. Потім з селянських дворів стали запаси вигрібать зерно, квасолю, горох, мед. Люди кинулись тікати в город, а там же їх без справок не беруть.

І стали люди вмирати дома. А вона ж власть знала, що це буде, бо в кожному колгоспі з осені 32-го були заготовлені ями для мерців. Я і мій дядько працювали на станції Докучаївській чи Юницькій, так і так буде правильно. Там нас годували, ще й трохи хліба додому давали. Покійний Костянтин Іванович Юницький, засновник цієї станції, шанував знахарів Філіпенків, особливо дідуся Патька. У нього ж, у Юницького, жінка була докториця. Вона навіть, приходила до дідуся і помагали йому лікувати хворих на сказ, і сама при цьому вчилася у нього, не дивлячись на те, що в неї було найвище докторське образованіє.

В 33-му людей мерло дуже багато, особенно дітей. Оце кого я знаю… у Коробків вмерло дввоє, в Петренків троє, а в Бондаренків аж четверо. Бондаренків Іван в город пішов, та й бог його знає де дівся, а Варька вмерла, діти пухлі пішли милостиню просить, так попід тинню й померли. Найбільше людей вимерло в колхозі «Ударнік». Туди, в хати де люди вимерли, привезли переселенців з Іванівської області, це за Москвою.

Тільки голодовка вгамувалася, прийшли «воронки», це машини такі, які вночі приїжджали і людей забирали. Поляків після голодовки до нас завезли, а в 37-му чоловіків всіх вивезли, остались одні жінки і діти. У нас на станції, де я робила, молодий парень в конторі робив. Такий роботящий був, до пізньої ночі засиджувався над роботою. Під’їхав «воронок» до центрального входу контори, а він як відчував, що за ним, та й вискочив з вікна і тікати… Пристрелили і поховати батькам не дали.

В 42-му, це вже в войну, приїхали до мене люди з Луганського підпільного обкому партії, від Степана Омеляновича Стеценка, повідомили,що в моїй хаті буде явочна квартира. Я спочатку відмовлятися хотіла, а тоді мені як то відразу дійшло, що назад дороги не має. Згодилася. Комуністи хитрими були, вони знали, що рід наш в пошані і ніхто на нас доносів писать не буде. Хоть уже й больниці були, а від сказу тільки тітка наша Оришка всіх лічила.

Німці до нас в 42-му саме в петрівську спеку прийшли. Я к тому часу, придумала вже, як розіграти комедію. Перед самим приходом німців приготувала в хаті все як на похорон. Сама лягла на лаву і прикинулася мертвою. Дочкам наказала голосити, тужити наді мною, як над покійником, навіть сусіди повірили в те, що це насправді. Почали на похорон іти. А менша дочка, я теж її навчила, стала кричати, що мамка від тифу вмерла. Звістка розійшлася по селу і донеслася до комендатури. На в’їзді на наш край поставили шлагбаум і написали великими буквами німецькою і російською «тиф». І ніхто тепер до моєї хати не заходив, вона стояла трохи на одшибі , отам під горою.

Перед Покровою 42-го в Городищі було створено підпільну групу, керував нею Задорожній зі Злодіївки. Всі збиралися в мене на явочній квартирі. Я ще пекла їм хліб, зерно доставляв дядько Левко Тарабановський з Бараниківки, він в Злодіївці старостою був, тому ніякої підозри не було. Зерно перемелювали на домашній рушці і я пекла з нього хліб.

На Андрія почалися арешти. Першими взяли братів Крицевих, Мележика. Мене врятував Мележиків Ваня, вчасно повідомив про арешти. Я бросила тісто в діжі і ярками побігла до родичів в Бараниківку. Дівчат я ще раніше відправила з дому, відчувала, що добром це все не закінчиться. А їх усіх, хлопців члені групи, закопали живцем в ямі біля церкви. З Бараниківки мене двоюрідна сестра провела на Донщину, там на хуторі жили родичі її зовиці. Але й там оставатися було небезпечно. Тоді я рішилась переправитись через Дінець і попасти в Луганськ, а там розтворитися між людьми. Міст був розбитий. Мені прийшлося де лізти, де брести по воді, а в Луганськ я все ж попала. Це ж було на Миколу, холодно, а річка ще не замерзла, та Святий Миколай допоміг мені перебратися.

Прийшла я до своїх родичів, це вже в Луганську, передяглася в сухе і попросила стакан водки. Випила і на сутки впала в сон. Ото тільки я одна з підпільної групи чудом уціліла. А Ваню Мележика я шаную як сина, та й він ввійшов в наш рід. Часто їздить в Бараниківку до моєї двоюрідної сестри Горпини, її чоловік Стефан навчає його всьому, до чого в нього є інтерес.

Філіпенко Галина Титівна, 1892 р.н.,

С.Городище, записано в 1971р.