Мій батько, по розказам матері і дядьків , добрим хазяїном був, земля ухоже на, скотина вгодована, добрі коні. Тоді ж земля була у кожного, свій наділ, отрубом називали. Мого батька вбили по звірячі коли мені було всього три роки. Це було во времена продразвьорстки. Селяни должні були віддавати государству часть врожаю по «твердим цінам», щитай даром. Сама власть рішала скільки хазяїну для його хазяйства нужно зерна. Селяни стали сопротивляться. Бо большинство продразвєртчиків-красноармєйцев забирали все, що їм на очі приглянулось, та ще й вели себе по хамські, а люд тоді ще не звик до цього.

В Бараниківці Іван Поребняк організував з незгодних з таким відношенням до людей так звану банду Блохи. Та чи можна було називати людей бандитами, людей які боронили своє? Обосновалися вони на Жабівці, в густих очеретах та лозах. Якщо їм постував сигнал, що продразвьорчики насильно забирають зерно чи скотину, вони тут же виїзджали і допомогали хазяїну захищати своє. Зі Старобілька був присланий отряд, який дожен був розправиться з бандою Блохи. Та мєсне насєлєніє, по розказам дідів, піддержувало Блоху, годували і оберігали його і його хлопців.

Тоді вони пішли на хитрость, зі своїх організували «липових защитніків селян». Ті арештували красноармєйця, який самовільно витяг з кошари Мороківської баранця і зарізав його. Потім водили по селу і били, входячи так в довіру. Вони хотіли через людей зустрітися з Блохою. Він довго не соглашався, а тоді пішов на це. При зустрічі одного з тих хто супроводжував Блоху взяли. Та він виявився не мєсним і тому бараниківців, членів банди, назвав тільки по іменам. Чотири Івана, три Степана, два Павла, і …

Ото красноармєйці і почали в селі облави на Степанів, Павлів, Іванів… Мій батько не був в банді, бо як казав дядько, що то дурне діло, «плєть обуха не переб’є ». Він часть врожаю віддав продразвєртчикам, а решту відвіз на ярмарок в Купянськ і продав. Заїхав в Біловордськ і купив плужок. В той день коли саме йшла облава на Степанів він саме повернувся додому. Розпріг коней, посадив мене верхи на гнідого і повів до річки купати коней з дороги. І тут як розказувала мати…як з-під землі виросли верхові : «Ти Степан? Руки назад». Зв’язали і потягли волоком до церкви. Там їх, таких як мій батько, дев’ять чоловік порубали. Не дозволяли родичам хоронити і отцю Андрію відспівувати загиблих. Та тут вмішалась баба Оришка Патіївна, вона саме од сказу лічила одного з красноармійців, ще й з главних. Сказала, що якщо не дозволите поховати людей по божому, то відмовиться далі продовжувати лікування , і той сказиться, помре в страшних муках. Їх і похоронили в братській могили біля кладовища справа від головних воріт.

Ростити мене допомагали матері дядьки. І в голодовку вони нас піддержували. У нас на крайку не так багато померло. Померли ті, хто заселився в куркульські хати Проценків, Старікових, їх же вивезли, вселилися не наші .. Казали, що вони в сусідніх селах церкви розоряли. І тому їх від людського гніву спасали тим, що переселяли в інші села в пусті куркульські хати. У Сердюків, що під гору жили, Митрофан, він такий за віком як я, опух і вмер, а інші в їхній сім’ї живі остались. Воно чомусь дебеліші швидше від голоду мерли ніж худі і немочні.

Ну а в Зеликівці творилося страшне… Активісти, так уже підібралися свої й чужі… нелюди, все в людей позабирали. В Зеликівці були викопані спеціальні ями для мертвих, біля церкви, на тому місці зараз школа стоїть, на кладовищі і біля току. Всі їх заповнили метрвими. Було таке, що і в колодязі та криниці кидали, а тоді ще й до нас в Бараниківку возили на кладовище в общественну яму. Так що в отій могилі, що на вході, більше зеликівців лежить ніж бараниківців.

Помню до нас теж краснокосиночники , так називали активісток, які ходили в красних косинках, приходили трусити. Пшоно, муку забрали з хижки, а огородину, квасолю, горох не тронули. Я вже в 33 майже парубок був. Дядько мене пристоїв на Варках помошником до їздового, який їздив до Чертково за грузами для конзаводу. Пайок за це давали, сам контувався ще й додому приносив. Отак і пережили голодовку…А далі служба…війна…Та як не було трудно , а вірили в те що лучше прийде.

Третяк Олексій Степанович, 1918 р.н.

С. Бараниівка, записано в 1985р.