Народилася я з більмом на оці, так і жила сліпа на одне око. Братів і сестер грамоті вчили, а я ж калічка. Вже коли діти мої виросли, і поїхали в город робити, то дізналися, що можна операцію мені зробить і я стану бачити. В 60 год я побачила світ двома очима.

Родилася я в Горпинівці, батько грамотний був, при храмі в Ребреківці служив. Хазяйство велике мали. Хата була дерев’яна велика і світла. Було у нас в сім’ї сім душ дітей. Коли храм закрили, хрести і дзвони поскидали, службу запретили , татко пішли в колхоз писарчуком працювати. Грамотних було мало, тому в колхозі був попит на них. Мамка, старший брат, сестра теж працювали в колгоспі. А я тільки на сезонні роботи виходила з мамкою, а так дома господарювала.

32-й був важким, на колхоз наклали великі зобов’язання на поставку зерна, м’яса та і інших продуктів. На трудодень дали менше ніж в 31-му, та з домівок у нас так як у Злодіївці не забирали. Те, що на городах виросло осталось дома, правда план на кожну хату по здачі часнику і цибулі треба було виполнить, по пуду на двір. Ото ж, вже в пізню осінь до нас, на Донщину, стали йти міняльники,вони несли сорочки, рушники, полотно міняти на крупу і макуху. А вже під зиму й старці посунули, особенно багато серед них було дітей.

При Вишняківській школі дєйствовав приют.До 32 там було зовсім небагато дітей, це були діти тих кого посадили, або насильно виселили в колективізацію. В 32-му в приют стали приймати і дітей, що приходили з Злодіївки та Городища , просили милостиню і розповідали ,що в них нікого вже немає. І так він наповнився до отказу. Завідувала приютом вчителька Ольга Гнатівна, Жегерівська невістка, жінка Федька Михайловича. Вона дочка торговця з Біловодська, по молодості баба Дунька Жегериха працювала у них нитошницею. Коли після перевороту магазини відібрали в її батька,а вони розбіглися… хто куди.

Ольга Гнатівна прийшла вчителювати в Вішняки. Активісткою була, партійною, літом, коли діти на канікулах були, в обідню пору, взрослих вішняківців та горпинівців грамоті вчила. Доброю була… приймала до приюту всіх дітей, що старцювали. Їжі не вистачало, ходила просила людей помогти продуктами, хоча й при школі був город і кози були. Дядько Михайло Товстовалов був у школі і сторожом і живність годував. Та в началі 33-го дали наказ… закрить приют. Стала бідкатися Ольга Гнатівна… куди ж дітей дівати, а сама вона тоді важкою ходила, їздила і в Милєрову рішать цей вопрос. А тоді в один день, під неділю ввечері, дітей і Ольгу Гнатівну з ними, кудись вивезли. Федько Михайлович, чоловік Ольга Гнатівни, шукав її… та безнадьожно.

Тоді й сам кудись пропав, ніхто не знав де він. А в войну прийшов додому, пішов на службу до німців. Та їхали якось… він з моїм дядьком з Бараниківки, аж там була німецька комендатура, та й заїхали до нас з Гаврилом… дядько Омелько Коломієць прийшов, стали про се, про те говорити, а дядько Омелько і став журити Федька, що мол не ту сторону взяв… А Федька й каже, що один Господь знає де святіша сторона. Та й пригадав дядькові Омельку 33-й…

Федьку після війни осудили на десять років, відсидів… там же у Сибірі і оженився. Зі своєю жінкою до сестри, сюди в Вішняки в гості приїжджав, та й до нас заходив, дружили вони з моїм старшим братом. А я візьми та й спитай про Ольгу Гнатівну, а він аж на обличчі змінився.. та й каже,що ото як вивезли… то вони всі як в воду канули…я вже де тільки не шукав… .

А я ж як вийшла за Гаврила в 34-му заміж, так і живу в Злодіївці. Він в 32-му ноги обморозив, йшов міняти на Турилову та обезсилений зліг під скирдою сіна, та добре, що їздовий за сіном заїхав та й підібрав його. Привіз в Турилівську больницю, одмерзлі пальці пообпилювали , а остальне лічили поки не позагоювали. Три місяці він там пробув, точніше голод перебув. Додому придибуляв вже весною 33-го…

Живою застав тільки сестру Катьку, а так всі померли… і батько, і мати, і менші сестра та брати. Таке було,що не дай бог… Оце ні Гаврило, а ні Катька не знають де поховані батько й мати. Їх же, в Злодіївці нєсколько ям восени 32-го було підготовлено для покійників. Мамка мої все молитви читали за упокой душі моїх свекрів, бо поховані вони не по християнські, і поминають померлих з голоду сирим тістом. Та не всі це понімають, як серед молодих так і серед таких як ми. Ото ми з Гаврилом робили так: заквасимо на суботу тісто і скликаємо своїх краян на пиріжки, ще і попросимо щоб і баба Федора прийшла, та що читає… і півчих привела з собою. Баба почитає, а тоді півчі поспівають, а жіночки пиріжків наліплять та напечуть в печі… Сядемо за стіл,Отче Наш прочитаємо, Гаврило дістане меду, ще й медовухи трохи, та й поминаємо рідних.

Було баба Федора й каже, що і в біді і в радості, читайте Отче Наш, так її колись старець навчив. Осиротіла вона рано, мачуха недобра була, та ще ж і калічка вона, горбата. Ото і отдали її заміж теж за каліку Данила. А вони, не дивлячись на все те, виявилися й хазяйновитими, і сім’янинами добрими, виростили чотирьох синів. На війну Отєчественну всіх чотирьох взяли… і всі чотири живими вернулися. Та як би не подалися в комуністи, то мабуть і в синів їхніх все гаразд було б. Розказував Гаврило, що йде Семен Данилів наряжений в Біловодськ через Макартетину, та й остановився біля них, Андрій овець пас, а Гаврило погутарити прийшов до кума. А Семен і каже: «Йду в партію вступати. Набридло мені бути пастухом. Може хоч маленький портфельчик в колхозі, а дадуть…». Так і сталося. Поставили його зав пташником. Пішли дружки, п’янки, спаплюжився чоловік, і материні молитви не допомогли. Так і згинув не своєю смертю.

А Гаврило мій проробив рядовим колхозником, в сезон на пасіці, а зимою колхозним експедитором був, продукти з колхозу в Ворошиловград на колхозний ринок возив. Туди то ладно, з товаром везуть і його, а назад на попутних з сумкою грошей було їде. Я переживаю, а він мені, що хто подумає, що у дибуляючого колхозника з старою буркою на плечах, кирзова сумка набита грошима. А як було під дощ попаде і гроші промокнуть, то по всій хаті розтягували нитки і сушили, бо в колхозний сейф мокрі гроші не брали.

Шевченко Поліна Юхимівна, 1913 р.н.

с. Нижебараниківка. Записано в 1978р.