Воно ж неспокій уже в 20-х появився. Мені вже дев’ять було, хорошо все помню.

Власть своє диктувала, а люди не мирилися з цим, бо годами за своїми законами жили і жили не погано. У кожного своя земелька була, правда тягло не у всіх було, так родинами спрягалися, щоб вовремя посіять і зібрать. А хто не міг, чи не хотів оброблять землю, в оренду її під пополам віддавали. Орендаторів багато було. Оце ж тут на нашому краю орендаторами були Василенки і Проценки. Помню, як бігали по вулицях посильні і закликали людей на сходки. У совєті була должность посильної, вона по хатах розносила ізвєщєнія та бумаги в яких розписатися треба було, та люди в большенстві були неграмотними, хрестики ставили.

У посильної на кожному краю були помошники, хлоп’яки по чотирнадцять-п’ятнадцять літ. Вони каждий день прибігали до совєту і їм посильна давала заданіє сповістить про якесь собитіє,за таку роботу ще й копійки якісь їм платили. Так ото біжать хлоп’яки по вулиці і кричать: «Блоха!»… «Махно!»… «Маруська!»… «Каменюка!»… – це означало, що якась із цих банд ввійшла в слободу. Всім треба було ховатися, казали, що їжу і скотину вони не відбирають, коней теж, вони в конзаводах од борних собі навибирали. А от кожухи і валянки було у де кого за копійки забирали. Батько наш, якщо і вдома був, то нікуди не тікав, зоставався при хаті. А ми з мамкою бігли з кожухами у садки. Садки тоді у людей були великі, закінчувалися терняком і вишником, ото там і можна було сховатися. Блоха, Іван Погребняк, наш бараниківський, нас він не інтересував, та й Махно з Каменюкою заїжджі, теж не інтересні нам були. А ось Маруська, оце для нас дівчат, дітей та підростків була взірцем. На коні літала як молнія. А скакувала на свого буланого вмиг, хоча була вдягнута в довгий козачий сарафан. Вона сама родом з Донщини, з хутора Сітраки. Це не дуже далеко від нас, в сторону Шептухівки. Так ми, дівча тишки, всякий предлог находили, щоб остаться в дворі, хоч одним оком подивиться на Маруську. Її отряд складався з двадцяти семи сабель, це вооружонні мужики, а вона дівка в них атаманша. Їх біля ставка Хрестового красноармійський отряд окружив і порубав, там же й захоронили в одній Маруськиній могилі.

А тоді до колхозів стали людей підготовлять. Добре помню собранія які проводили активісти, що приїзжали з району. Гарно розказували, м’яко стелили…Казав дядько Юмен : «Ох, як же м’яко стелять,та душею чую, що твердо спати буде.»

В Квітці організувалась комуна « Квітка комунізму ». Туди пішли добровільно ті, кого уговорили комуністи. Багатенько наших людей пішло в Комуну. А тоді воно все пішло не так як обіцялося. Лучшеньку скотину та коней, ті хто руководив Комуною, попродали, а гроші Бог зна де діли, пропили та прогуляли. Тоді то і посіяли в людях недовіру до гуртового хозяйствування. В колхози вже заганяли большинство принудітєльно.

На перших порах колхоз спирався на те, що у заможних дядьків забрали, а їх у нашій слободі було багато. Пошти до сотні розкуркулених. Тільки на Соловки, ми якось сиділи щитали під двором у Федорів, до п’ятдесяти сімей та і Кулацький хутір заселили нашими бараниківцями. Були і такі які побачили, що лихо, бросили все і потікали. Перший рік в колхозі жилося і робилося ще б і нічого. І коні, і воли, і бички все з хазяйських дворів ухоже та гарне. Вози, гарби теж справні. Клуні та коморі теж зроблені похозяйськи. А тоді ж кожен хто записувався в колхоз ніс і віз до гурту своє, і теж не занехаяне, люди вміли хазяйнувати. Вже і в колхозі серед колхозників були дядьки мудрі й головаті, знали як цьому гуртовому ладу дати. Того мабуть перші роки в колхозі і не погано було. Голодом і не повівало.

А вже в 32-му до мудрих дядьків не стали прислухатися. Все почалося робитися по указці зверху, з району. Шоньку дядька Івана за саботаж посадили,щоб не перечив начальству, а другі тоді язики і поприкусювали. Худобу й свиней стали вирізати й вивозити.. Зерно пошти все вивезли. Понаїжджали активісти в кожанках, грошовиті і ситі. Стали нашу молодьож підпоювати та на недобре схиляти. Дівчата вже стали забувати, що в наших краях дівками, а не бабами заміж принято виходити. Мужики стали сім’ї свої бросати, та до чужих жінок переходити. У вжиток між людьми ввійшло слово «загуляв», «загуляла», раніше таке слово тільки до корів і свиней застосовувалося. А як церкви стали розбивати та грабити… Вже отоді старі мудрі люди передрікали… щось страшне на двигається.

Ще з осені 32-го люди перейшли на бур’ян… Лободи в наших краях багато було, а от щириці якось не так. Та ми з сестричкою Лампією надибали чи мало щириці біля Савкунівського покинутого вітряка. З кашками в мішок зрізали, а вже дома вимолочували зерничко. Потовкли в ступі, тай й рішили попробувати кинути в кип’яток, так воно як побігло з чавуна, ми давай його збирати по черені. Пойняли, що щириця навариста, тоді вже стали ходить і спеціально шукать її. Ходили аж на Варки, це вже конзавод. Біля базів, де коні літували, її теж багато було. Вона, щириця, любить жирну землю.

Осінню в колхозі уже нічого було робити… Колхозники остались без роботи і їжі,на трудодень пошти нічого не дали,а запаси в кого були забрали. Худоби в колхозі саме ні що осталося. Правда в МТСі ще люди робили,та туди грамотних брали і тих хто зі служби приходив. Батькові нашому в колхозі предложили робить в похоронній бригаді, мертвих людей по селу збирати та одвозити в братську могилу. Та він не согласився, бо покійників боявся.

Сиділи було батько з мамкою біля печі та журилися, що такий час на їхню долю випав. У мене і мамки почали ноги пухнуть. Тоді до нас заїхав батьків дядько, він на станції в Зоринівці начальничком робив, та й предложив батькові їхати до нього. Батькова робота й спасла нас від голодної смерті. Сначала мати сама ходила до батька за харчами. А тоді як люди стали пропадать, бандюків чимало бродило по степу які не проти були поживиться чужим добром, батько став наймати якогось мужика, за яку плату точно й не скажу, та він приносив нам сидора. Приносив сухарі, мучку гречану, крохмаль… та так до весни й дотягли. А тоді дядька батькового за якісь гріхи посадили, а батько за своє нічого та й додому в колхоз. Та весною 33 вже лучше в колхозі було. Людей в степу годували. Та й весною їжу вже можна було знайти…зелень, коріння, яйця, земляний жир. Люди налякані голодом вже з весни починали заготовляти підножний корм, готуватися до зими.

Горбаньова Горпина Зосимівна, 1912р. н.,

Село Бараниківка , записано в 1984р