Про революцію, про те, що робилося в Петрограді, тепер Лєнінграді, ми і не знали. Радіо не було, газет теж, та й у людей до того інтересу не було. Знали своє селянське, як сіяти і орати, коли і як хліб сажати, як за скотинкою доглядати. Дивлюся зараз на колхозних коней і жаль бере, немає біля них хазяїна. Було ж для коней готовили на зиму сіно грубе, но качественне, на день цеберочка на літрів п’ять вальцованого овса і макушки мисочку. А по весні коли корму на міль та й качество вже не те, висівочки перемішували з медовою водою, десь стакан меду на відро мішанки, перевертали на свіже сіно і коні їли. І шерсть блистіла і хворь не брала. Тай бичкам, яких на воли ростили, воду й мішанку теплу, аж гаряченьку зимою давали. Висипеш, пар іде, а вони лижуть тепленьке, гріються.

У нашій мєстності добрі хазяїни жили, воно так і передавалося від батька до сина. Он туди далі за Дон, там канапи, у них все йшло на мать його так. Хати в них дерев’яні не мазані ні з середини, ні з на двору. І за скотиною вони так не вбивалися як ми. А матюкалися… як сапожники. Ну шо зробиш… у кожного народу свій норов , свої обичаї. У мене там брат жив, як не поладив з батьком та й зійшов з дому ще парубочком, і тоді таке було, що в сім’ї не завжди лад був. Він ото забився в ті краї… там і оженився. Це я все время дома прожив, кривенький вродився, ні в армію не брали, ні на війну. Ото поїхав я в гості до брата, вірніше мати послала, у неї ж душа болить. Посадили мене за стіл, а жінка його ще їсти готує, та каже: «Подождите милость, я щи зажвакаю, потом обедать будем». А я аж піднявся, що ж воно таке «жвакаю». Коли дивлюся, а вона сало, цибулю, часник жує і плює в чавунець, так мені аж затошнило. Що робить? Казати шо їсти не буду – обідяться, так я й збрехав, що мені вкрай треба вже їхати, бо на поїзд спішу. Та забіг в постоялий двір окраєць хліба купив собі на обід. А він у них хліб такий чорний та кислий, аж щелепи рве.

Двадцять перший год не врожайний був, та в людей запаси були, а на посів з общественних комор взяли. Просо і в двадцять першому вийшло, дощі пішли після Петра, а осінь виявилася теплою, дало людям зібрати врожай. Їли замість хліба пшоняну кашу. А тут іще і політика, віддати в казну по більше… для развітія промишлєності, робочих годувать, а селянин, мєлкою буржуазією, нас величали, і так нехай як може виживає.

Люди стали було оборонятися, та в одиночку, то не оборона, треба було комусь людей гуртувати, підказувати їм. А тут саме прибув в наші краї і сам Махно. Він навіть встиг покуматися у нас тут, в Бараниківці. Його скрізь хватало. Старший брат Левка Єгоровича, Мирон, прибув з його отрядом аж з-за Уралу. Його туди, Мирона, вислали ще перед революцією за участіє в молодьожних волнєніях.

Саме Махно і поміг організуватися в оці отряди Каменюки, Огнєва, Маруськи, Колесника, Петра Молнії, та й нашому Блосі. Він, Блоха, наш бараниківський, Іван Погребняк, батькового двоюрідного брата син. Вони хлопці з його отряду й бідові були, та всякому ділу учиться треба. Оце було дядьки й толкують, що дурість впоров цей Каменюка, не треба було його воякам устраівать стрілянину на собраніі комнезамів в Старобільську. А то й не поймеш, наче за простих людей заступається… і тут же в них стріляє. Комнеземів , то люд вибирав і не з гірших. Хлопці поприходили з фронтів з оружієм та і Махно з Каменюкою підсобив нашому атаману Блосі. У Блохи було до сотні вояків, більшість з мєсних. Оце дивись Стефан Стариковий, він же грамотний, в писарчуках був в отряді. Блохою Івана ще малим дразнили, всі в нього батько, мати, брати рослі, а він пуцьвірінок, ото й причепилося до нього прозвисько Блоха. Базувалися вони на Жабівці, між болотами. Туди й зараз на просто пройти, а тоді там такі зарослі очерету, лози, терну були, що на пройдеш, ще й трясовинні місця траплялися, людей і скотину в землю втягувало. Пошти всі банди в окрузі були ліквідовані. Маруську біля хрестового ставка окружили чекісти і порубали, там їх і захоронили. До самої войни хтось доглядав за цією могилою, а вичислить хто чекісти так і не змогли.

А Блоху ніяк не могли взять. Тоді председатєль Старобільського ЧК Мєдвєдєв сам приїхав в Бараниківку брати Блоху. Собрали народ і стали випитувать, а люди мовчать. Сьогодні красні, завтра сині, їх не розбереш, щось скажеш – пристрелять не сьогодні так завтра. Він же Мєдвєдєв, палач був. Приказав з толпи взять двох молодих парубків і його прихвосні стали по звірячому їх бити, а він стояв і посміхався, наче получав удовольсвіє від того. Та ніхто йому нічого не сказав, ні про Блоху, ні про його хлопців. Правда їм вдалося спіймати Семена з Петровського, який приводив Блосі коня з продовольствієм. Били його довго, поки аж він сказав, що вгадав в отряді лише Стефана з Бараниківки, а фамілію не встиг сказати… бо Богу душу віддав.

Тоді чекісти пішли на хитрість. Явився в Бараниківку отряд… якоби од Каменюки, на виручку Блосі. Цих чекістів, що люди бачили, які хлопців били арестували, а Медвєдєв втік. Об’явили, що буде цим нелюдам народний суд. Шукали вихід на Івана Блоху… та він був не глупий і довго сумнівався в них, а тоді все таки вийшов з п’ятьма отрядовцями до них на переговори. Його з засади чекісти зразу ж застрелили, і ще двох, що були з ним убили. Решті ж отрядовцям вдалося розбігтися по селах, розтворитися в людях.

Привезли мертвого Івана і других хлопців в центр села до церкви, туди ж на страту зібрали і всіх Стефанів з Бараниківки та Зелеківки і привселюдно вбивали їх. Показували людям мовляв, хто проти власті – таке всім буде. Ще хотіли їх до коней поприв’язувати і в ярок Кислівський, де скотомогильники, відтягнути. Та на защиту стали священники нашої і Зелеківської церкви, церкви ще служилися, та не слухали вони їх. І тоді привели знахарку Оришку Патієвну, вона якраз їхнього красноармєйця від сказу лічила, його скажена кішка подряпала. І аж до неї прислухалися, всім життя ж дороге… і захоронили всіх убитих у братській моголі скраю на кладовищі. А тоді, коли кладбище обгороджували… партійці дали наказ оставить цю могилу поза кладбищем. Та Льонька Третяк Стефанович, обгородив її, там же його батько лежить. Яшка сільський голова став було супроти, а люди остановили його, так він і присів.

Я з бідного роду, калічок в нашому роду багато було… та й на багатство нам не йшло. Оце вже мої сини від першої жінки, як на шахтах стали робить, дома собі построїли і машини покупили. А Санька, моя перша жінка, з середняків. Вона трошки горбатенька була, ото й відділи її за мене храмого. Мій тесть ще до колективізації до комуністів подався, в організаторах Комуни був. Та вони там в Комуні прокралися, між собою стали битися, там при потасовці й було вбито мого тестя. А ми… батько, я, сім’я тещі зразу до колгоспу записались.

Нас з Санькою отділили в Погорєловську хату, сюди на Козинку. Погорєлих розкуркулили, вивезли, а нас в їхню хату вселили перед самою голодовкою. Мене на олійницю взяли робить, ніт-ніт та й принесу макушинку чи сичик. Санька пішла прислужуватися до Маньки парторжихи, вона тут напроти нас і жила. Їй же ніколи було й за хворою матірью доглядати, все по людях бігала. Манька, та більше її мати, теж харчами з нами ділилася, та й нас же тільки четверо було, я, Санька та два хлопця.

А тоді я на горищі за комином в ніші великі запаси їжі знайшов. Дивлюся та чого це він буравок такий здоровий, наче піч. Піднімаю одну кирпичину , другу, а там схованка: мішки з квасолею, з горохом, з сочевицею, посудини з крохмалем, медом, сумка із сахарем грудковим, ще й чималий оклунок сім’я конопляного. Знали старі мудрі люди що таке лихо буде… готовилися до нього. Ми вже були не голодні, вночі їли щоб ніхто не бачив. А рідні, що жили в Квітці, де люди мерли як мухи, переправити не можна було, бо активісти слідили за всім, і їм би не донесли… і в нас би забрали.

Од голоду вмерли моя сестра Лампія її чоловік Трохим і двоє дітей. Живою осталася тільки їхня старша дочка Нилка. ЇЇ теж кинули в траншею, ото там вона була між бугрянською школою і кладовищем. А вона як то очунялась і вилізла з ями, та пролізла туди в бур’яни. Воно вже на провесні було, з під снігу пробивалися молоді пагони кропиви і заблудьок, ото вона лежачи на животі і гризла їх. Вигризла все до землі як голодна вівця, а тоді піднялася і аж до нас прийшла. Філіп Іванович, наш врач, казав, що вона не заколіла того, що лежала на пухлому животі, а вилічила і нагодувала її кропива. Багато людей померло… Но тут на Козинці всього двоє. Пухлі були, а вмерло тільки двоє. А на Комарівці мабуть до двох десятків. Ну а в Квітці де моя рідня жила… мабуть більше ніж пів тисячі.

Погребняк Петро Корнійович, 1892 р.н.

Село Бараниківка , записано в 1976р.