У войну все таки власть з людьми була, на трудодень давали… і при німцях колхоз зберегли і предсєдатєля колхозу самі серед своїх вибирали… якась опрєдєльонность була …Ото одна страшна біда була,що мужиків багатьох война забрала… А перед голодовкою і в голодовку, щось страшне було…власть неначе сказилася…

Я у бабуськи росла, мій рідний батько помер коли я зовсім малою була, я його й не помню. Мамка в друге вийшла заміж, в сім’ї не все ладилось і понятно,що я там лишньою була. А в бабуськи чотири сини крім мамки було. Один в германську погиб, а три в гражданську, або як називала її бабуська в бандитську. Було залізимо ми з бабуською на піч, а вона і й давай мені розказувати про своє життя-буття. Оце ж як германська завершилась, вона ,та война, якась не божа була, ніхто не знав за шо воювали, чоловіки, які живі остались та в плєн не попали, стали додому вертатися з оружієм, відвикші від важкої селянської роботи, та звикші до спиртного, їм там його для храбрості давали.

Прийшли додому , а тут пєрємєни… у торговців і церковників добро,землю відібрали, начебто для того щоб людям передати… Люд темний, не грамотний був, ото й руководили ним ті у кого винтовка та наган в руках були. Властям хліб був нужен, армію та робочих треба було годувати… ото і трясли бідного селянина як грушу. А тут ще й власть мінялася… то красні, то білі прийдуть… і каждий зі своїми порядками. Ходила в нас тут така приказка : «то красні, то білі, то сині… та всі по нашій спині». І в бабуськи, один син до красних в красноармєйці пішов, а другий до білих, до козаків подався. І обидва вже дома, в наших степах так і погибли. А старший син вже жонатий був, хазяйство своє мав, жінку, дітей, так воєнний комунізм угробив і його. Воно ж як тоді, при тому воєнному комунізмі, як і в голодовку, силою вигрібали зерно і забирали худобу з селянських дворів. Додому до дядька Степана красноармєйський раз’єзд навідався, залишок зерна забирать. Дядька саме дома не було, а жінка,Онисею її звали, стала не пускать їх до коморі…стала своє защищать… та тим, що під руки попалося, з рогачем кинулась на грабителів. Так він один з них і огрів її прикладом по голові і на смерть.

Приїхав дядько Степан додому, а діти біля вбитої матері плачуть. Похоронив він Онисю, а дітей, їх двойко було, віддав жінчиній бездітній сестрі. Вони не погано з чоловіком жили, а діток Господь їм не посилав. Сам же, не довго думаючи ,подався в бандити. Оце ж він був у Блохи, він же Блоха, наш Бараниківський Іван Погребняк, і до себе теж своїх брав. Вони, хоч і бандитами називалися,та великого зла не робили, своїх людей защищали , їх добро. Защищали як могли, билися з властю, оце ж тобі і война. У схватці з красноармєйцями і було вбито дядька Степана. А він же Блоха, бабуська розказували, не глупий чоловік був і отважний, розтолковував нашим людям, що треба вчитися по умному себе защищать. А то як будуть по дворах по одиночці, тільки сам себе защищать, то таким макаром вони, ті шо від власті, половину нашого люду переб’ють, а другу часть голодом виморять.

Так воно і вийшло по його словах..правий він був. Того мабуть і зараз Блоху не забувають в нас, і згадують. І братська могила, де люди з банди Блохи, та і він сам поховані, хоча поодалі кладбища знаходиться, а доглянута, та й пожилі люди на Великдень не проходять мимо неї, красне яєчко не забувають покласти … Було на току, я там довго робила, в обідню перерву сядемо у холодку відпочивати, а сторож, дядько Тиміш, нам і давай розказувати…Він сам був лічно в отряді Блохи. Так він казав, що сначала Іван Блоха був правою рукою у самого атамана Каменюки зі Станиці. Тоді відділився і став собирати біля себе своїх… бараниківців, зелеківців, злодіївців. Не довольних тодішньою властю в селах було багато скрізь. Банда Блохи обосновалась на Жабівці, в очеретах. Та там і зараз болота топкі. Чужий, який не знає тієї мєстності , і сьогодні там не пройде. Банда Блохи вбила комнезама Волобуєва, він саме й звірствував тут у нас. Він присланий, не з наших, силою відбирав у людей все, що йому було треба. Недобрий і жестокий був,  багато людей від його рук постраждало. Жизні лишати людей – гріх, і радіти смерті це ще більший гріх, а люди, як казали і моя бабуська, перехрестилися, що чорта прибрали.

І саме в той час, з Черткової на Станицю через Бараниківку слідував красноармійський раз’єзд конних развєдчиков. Командував тим отрядом Баклушинський, його фамілія на слуху у наших людей була, саме він і доклав у Старобільськ про смерть Волобуєва і про банду Блохи. Йому, Баклушинському, і було доручено захватить банду Блохи і унічтожить. Та зробити це було не возможно, хлопці ж у Блохи більше мєсні були, входи і виходи знали, та й серед своїх же були, люди їм вірили і піддержували їх.

Тоді красноармєйці вдалися до обману, перерядилися у бандитів, зняли з себе свою форму,наділи селянську одежу і стали себе вести як і наші хлопці. Ставали на защиту мєсного насєлєнія. Об’явили щоб люди несли їм жалоби на тих, хто силою забирав у них хліб, мед, худобу, кожухи. І люди повірили їм. Стали жалітися , а вони все записували та обіщали повернути награблене . Упросили Мележика, родича Блохи, щоб той передав йому, що прийшла підмога і що треба об’єдіняться. А для цього понятно, що треба було зустріться. Атаман Блоха зібрав своїх хлопців і сказав, що він сумнівається в тих людях, що це щось не те, і що піде він на переговори сам з трьома своїми ближніми товаришами. І якщо він не верниться під обід, то щоб вони бросали все і розбігалися подалі від Бараниківки. Так воно й вийшло, він не ошибся…

Блоха зі своїми хлопцями прийшов в совєт, де должні були догаварюваться, як далі дєйствовать, та його прямо на порозі вбив лічно Баклушинський, а хлопців ще довго мучили, требували щоб вони назвали поіменно всіх хто був у банді. Та тільки один, він не наш, сказав, що в банді були три Степани з Бараниківки. Тоді Баклушинський приказав арештувати і розстрілять всіх взрослих Степанів. Оце під ту руку і попав батько Третяка Альошки Степановича, дядько Фанаська, та дід Бовтячка Кості. А тоді воно якось все притихло, успокоїлось. І власть перестала так звірствовать, і люди притихли. .. було воно так десь до 27-го.

А в 27-му опять почалося. Наїхало партійних активістів, стали агітіровать за колхози, споювать молодьож та настраювати їх проти церкви. Як об’явили записуватися в колхоз і здавать туди своє … мамка з вітчимом, та й і ми з бабуською здали все, що положено і в колхоз записались. Мамка з вітчимом трошки поробилися в колхозі та й пішли на станцію в Шептухівку, там вітчима сестра жила. А в неї чоловік начальничком був, пристроїв і мамку і вітчима на роботу при станції, і кімнатушку в бараці їм найшов. А мене перед голодовкою Меженські просватали, весілля не було, так як раніше празнувати весілля,  вже не можна було, а по новому бабуська була проти, для мене кожне слово її було законом. В голодовку бабуська вмерли, вони ж самі в хаті осталась, я й старалася відірвати від свого рота та при нести їм поїсти хоч трішки, хоча воно і в нас з їжею не густо було. Одне жалію, що не встигла похоронити бабуську отдєльно, поховали її в общій ямі.

А в мене чоловік добишний був, з під землі було достане, а щось принесе додому поїсти. А сестра чоловіка Христя, вона заміжня вже була, отдєльно жила, комсомольська активістка , грамотна. В лікбезі колхозників грамоті вчила. Її чоловіка на учобу в 33-м  визначили, а вона від голоду злягла, ноги в неї попухли. Приходить до неї парторжиха, Манька Коваленко, вона тоді секретарьом комсомольської ячейки була, з двома чоловіками з району, грамоту і значок приносять Христі за її роботу. А вона та й каже їм, що ви б лучше в цю бумажку та сухарика мені загорнули. Та й стала просити їх, щоб їй хоч перед смертю вони розтолкували, що ж воно робиться… і по чиєму указу так над людьми іздєваються. Так вони швиденько розвернулися та ходу з хати. Та правда, поховали Христулю на центральному кладовищі в отдєльну могилу, ще й людей зібрали, і виступали з району і Манька Коваленко. Всім, хто прийшов хоронити її, ще й по два бублика роздали, щоб пом’янули.

Меженська Серафима Мифодіївна, 1911 р. н.,

с. Бараниківка, записано в 1984р.