ЛОО “Чайка” продовжує займатися питаннями прозорості житла для ВПО. Одним з шляхів підвищення прозорості використання коштів на житло є  компенсація за втрачене житло самій внутрішньо переміщеній особі.

Наші пропозиції щодо включененя житла до законопроекту про компенсацію за втрачене майно були відхилені при обговоренні . Тому ми звернулися до досвіду інших країн –  Кіпру (Туреччина). Вірменії, Азербайджану, громадяни яких через Європейський Суд з прав людини домоглися компенсації за недоступне житло  в умовах переміщення. 

Нижче наводимо текст листа до Комітету, в якому розглядається відповідний законопроект.

 

До робочої групи при Комітеті з прав людини Верховної Ради по напрацюванню проєкту закону про відшкодування майнових збитків, завданих внаслідок збройної агресії.

 

ПРОПОЗИЦІЯ

 щодо залишення положень про компенсацію житлової нерухомості ВПО  у тексті законопроєкту «Про захист права власності та речових прав осіб, потерпілих внаслідок збройної агресії»

Аргументація

З огляду на те, що Конвенція і практика ЄСПЛ слугують джерелом права на території України (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») доцільно використати його  норми стосовно законопроєкту «Про захист права власності та речових прав осіб, потерпілих внаслідок збройної агресії», а саме.

  1. Ситуація з питанням компенсації за житлову нерухомість ВПО, що залишилась на непідконтрольній Україні території, може бути розглянута у форматі прецедентного судового рішення ЄСПЛ «Лоізиду проти Турції» від 18 грудня 1996 року. У зазначеному документі йшлося про справу громадянки Кіпру Лоізіду, яка звернулась до Суду із заявою про те, що вона не має доступу до своєї земельної власності на території невизнаного утворення – Турецької Республіки Північний Кіпр, утвореної внаслідок збройної агресії Туреччини. Заявниця вважала, що це є триваюче порушення статті 1 Протоколу №1 до Європейсьої конвенції з прав людини (захист права власності) і статті 8 Конвенції (Право людини на повагу до його житла). Заявниця і Уряд Кіпру вважали, що хоча формальної експропріації не було, мала місце експропріація de facto.

У мотивуючій частині рішення Суд визнав, що через неможливість доступу до своєї власності заявниця фактично втратила над нею повний контроль, а відтак і можливість нею користуватись. Суд встановив, що це є порушенням її права на безперешкодне користування своєю власністю, а фактична неможливість реалізації цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкода юридичного характеру.

Суд визнав зазначене порушення як те, що триває, постановив, що відповідальність за відмову надати заявниці доступ до її власності і за наступну втрату нею контролю над цією власністю покладається на Туреччину. Суд також постановив, що має місце порушення статті 1 Протоколу № 1.

Натомість Суд відмовив заявниці у застосуванні статті 8 Конвенції, не знайшовши там порушення, мотивуючи це тим, що її земельну ділянку не можна вважати житлом, а зв’язок з територією, де була земельна ділянка, Лоізіду не підтримувала перед окупацією.

Розгляд питання компенсації було відкладено через неготовність Суду ухвалити відповідне рішення.

  1. Інше прецедентне рішення Суду щодо компенсації за покинуте житло вимушених переселенців ухвалено по справі Чирагова та інших проти Вірменії (2015-20 17). Заявники вимагали компенсації за вимушено залишене житло внаслідок вірменської агресії проти Азербайджану, посилаючись на порушення статті 1 Протоколу 1 (власність), статті 8 Конвенції  (повага до житла) та статті 14 (дискримінація). Суд визнав триваюче порушення  на території під ефективним контролем Вірменії статті 1 Протоколу № 1 на підставі втрати доступу до житла і контролю над ним, що є порушенням права на безперешкодне користування своєю власністю.

Утім, на відміну від справи Лоізіду, якій відмовили у визнанні порушення статті 8 Конвенції, на вимогу заявників по справі Чирагова Суд визнав порушення зазначеної статті, бо заявники мали житло на окупованих територіях, а зв’язок з цією місцевістю був перерваний не з їх власної волі.

Суд також визнав факт дискримінації за статтею 14 Конвенції за етнічним та релігійним фактором, що змусило заявників покинути окуповану територію і залишити житло.

  1.  Близьким до попереднього є рішення Суду у справі Саргсян проти Азербайджану (2015), яке дзеркально відображає претензії вимушеного переселенця на компенсацію за житло, до якого немає доступу через збройний конфлікт у Нагорному Карабахі.

Як і у вищенаведеному рішенні, Суд визнав триваюче порушення статті 1 Протоколу 1, та статей 8 і 14 Конвенції. На відміну від справи Чиразова Суд визнав відповідальність Азербайджану, оскільки  територія, де було залишено житло, не входила у Нагорний Карабах, а мала юрисдикцію Азербайджану, хоча його контроль над місцевістю ним оспорювався .

В обох справах Суд звернув увагу сторін на необхідність виконувати міжнародний стандарт майнових прав, викладений у «принципах Пінейро» ООН.

Крім того, за рекомендацією Суду (справа Ксенідес-Аресріс проти Турції, 2005) Турецька держава протягом 3 місяців створила Комісію по нерухомості для вирішення майнових спорів. Діяльність зазначеної Комісії була пізніше визнана Судом доступною і ефективною (справа Демопулос та інших проти Турції).

На підставі цих прецедентних  рішень стосовно українського кейсу слід вважати наступне.

  1. Відсутність доступу ВПО до свого житла на непідконтрольній території України є експропріацією de facto, що означає порушення права ВПО на безперешкодне користування своєю власністю всупереч статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини.
  2. На відміну від розглянутого рішення по справі Лоізіду і згідно зі справою Чирагова, українські ВПО, які претендують на компенсацію за житлову нерухомість, мають на непідконтрольній території України власність, яка підпадає під чітке законодавче визначення саме як об’єкт житлової нерухомості. Отже, у випадку з недоступним житлом ВПО на непідконтрольній території України, має місце також порушення статті 8 Конвенції.

На відміну від ситуації з Нагорним Карабахом, в Україні на момент російської агресії існувала приватна власність на житло, через що полегшується процедура доказів володіння житловою нерухомістю, а отже –доказів порушення статті 8 Конвенції.

  1. Масовий від’їзд населення з окупованих територій і небажання повертатися до свого житла через небезпеку переслідувань за свої політичні переконання, про-українську державницьку позицію свідчать про дискримінацію ВПО, що є порушенням статті 14 Конвенції.
  2. За умови визнання порушень і якщо внутрішнє право відповідної сторони передбачає лише часткову компенсацію на підставі статті 41 Конвенції Суд має присудити справедливу  компенсацію потерпілій стороні.
  3. Головна рекомендація Суду, яка могла би ліквідувати вказані порушення – створення національної структури по вирішенню компенсації за втрачену нерухомість на недоступній для власників території – Україною не виконана. А намір виключити пропозиції членів робочої групи Л. Заливної і А. Ковальової щодо юридичного обґрунтування компенсації  за житлову нерухомість ВПО остаточно поховав таку можливість.   

Підсумовуючи сказане, пропонуємо залишити положення про компенсацію житлової нерухомості ВПО та інших постраждалих осіб у тексті законопроєкту «Про захист права власності та речових прав осіб, потерпілих внаслідок збройної агресії», у редакції від 22 травня 2020.  

Відмова від цього буде свідчити про грубе порушенням прав ВПО й інших постраждалих осіб, а отже – міжнародного і національного законодавства.    

Додатки

Протокол №1

СТАТТЯ 1 Захист права власності

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

СТАТТЯ 8 Право на повагу до приватного і сімейного життя

  1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
  2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

СТАТТЯ 14.  Заборона дискримінації

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою

СТАТТЯ 41. Справедлива сатисфакція

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію

Статтю опубліковано в рамках Проекту «Бюджетний сканер житла  для ВПО» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов’язково збігаються з  офіційною позицією Уряду США