Наскільки актуальна проблема переселенців з зони АТО та Криму

Переміщення громадян в країні та його наслідки є актуальною проблемою сучасної України

1. Ознака актуальності: раптовість, перехід подій в явище

Переміщення громадян в країні та його наслідки є актуальною пробл6емою сучасної України. Не можна сказати, що Уряд запізно реагує на внутрішнє переміщення громадян. В першу фазу переміщення, фазу міграції з зони АТО і Криму, разом з волонтерами, всі урядові служби спрацювали вчасно і в повному обсязі. І Уряд, і приймаючі громад з їх органами місцевого самоврядування, і самі громадяни, знаючи, що реальних підстав для якогось заколоту з боку населення Криму і Сходу України немає, виходили з того, що переміщення – явище тимчасове, на 2-3 місяці, поки події утихнуть, бо вони, попри все, були під контролем Української держави.

Перелом настав 5 вересня 2014 р., коли була підписана перша Мінська угода. Жителі Сходу України зрозуміли, що з підписанням цієї угоди ситуація окупації була законсервована, і потік людей в материкову Україну зріс. При чому, люди вже почали вивозити і речі тривалого застосування, такі, як побутову техніку, меблі. За оцінками незалежних спостерігачів і аналітиків, виїхало з місць воєнних дій, анексованої території, прифронтової території близько 4 млн осіб.

2. Ознаки актуальності: тривалість подій

З часом, коли вже підступила зима, і в наметових містечках тимчасового розташування людей стало неможливо жити, стало ясно, що людей треба якось облаштовувати на більш постійні місця, що і було зроблено. Але зроблено не до кінця.

Нормативно-правова база, яка створювалась в умовах дефіциту часу і коштів, вирішувала багато проблем. Але тієї проблеми, яка виявилася згодом найголовнішою після надання першого притулку і іншої гуманітарної допомоги, не не було вирішено, а саме, проблеми житла. Уряд не мобілізувався на прийняття довгострокових рішень 2015 року, коли ситуація з переміщенням стала проявлятися більш чітко.

Про неспроможність Уряду свідчить термін і спосіб прийняття Комплексної державної програми по ВПО, яка буда затверджена без належного для такого документу громадського обговорення, без своєчасного оповіщення, в негласному режимі, заднім числом, 16 грудня 2015 року, коли державний бюджет на 2016 рік вже був сформований. Також те, що до Держбюджету не були внесені зміни протягом 2016 року, не були закладені витрати на реалізаціє цієї програми у 2017 році. А в 2018 році взагалі була прийнята Концепція інтеграції ВПО, в якій було чітко сказано, що Комплексна програма втратить своє значення. Це пари тому, що 20 грудня 2017 року Постановою КМУ Комплексна програма була продовжена. Але знову на той момент без виділення на її реалізацію коштів.

Виникає питання: а чи актуальна проблема внутрішнього переміщення громадян, якщо Уряд так прохолодно на нього реагує?

3. Ознака актуальності: нагальність розв’язання виниклих проблем

Нагальність – проблеми виникли в комплексі, який важко розподілити на щось необхідне на даний час і щось, що можна відстрочити. В цілому, етапи переселення відомі, нагадаємо їх. Їх описують класично чотири

1- гостра фаза – активна міграція людей від біди, навали горя. (втеча, евакуація, від’їзд у невідоме: 6-12-20 місяців
фаза адаптації до нового місця перебування – до 3-4 років.
фаза інтеграції для тих, хто залишається на постійно – 5 і наступні роки.
Або фаза переходу до осілості (інтеграція, тоді ВПО стають переселенцями), або фаза повернення (реінтеграція), або нова фаза міграції до нових місць.

Час прийняття довготривалих рішень і стабілізації завжди залежить від перспектив війни, які важко визначити наперед. В нашій історії – це безсумнівно перемога України, відновлення її цілісності. Але невідомо за який час і якою ціною.

Цивілізований світ, який виступив на підтримку України, набагато сильніший ніж Росія. Правда на стороні України, яка важко, але все ж позбувається колоніального ярма не тільки економічно, політично, але й ментально. Саме на ментальність і спрямована гібридна війна в Україні. Вона доповнюється сіянням роздору між країнами цивілізованого світу. Тобто, Росія як агресор намагається повернути світ до анархії, роздрібненості і ворожнечі, яка буда подолана після Другої Світової війни спільними зусиллями і великою працею кращих представників людства. Починаючи з 1946-48 років, мирне співіснування було закріплене у різних міжнародних механізмах – від економічних до політичних і моральних, серед яких виділяються Гельсінські Угоди (1975) і початок об’єднання Європи на постійній основі ( промова У.Черчилля, 1946; створення Ради Європи, 1948, і далі).

Головне для нас з цих процесів – мир, права людини, кордони держав демократичний розвиток, кордони між державами непорушні, право народів на самовизначення (народу, а не території!), сформувався потужний Європейський Союз, є сила НАТО.

Це працює на Україну і зараз.

4. Ознака актуальності: імператив виправлення помилок, допущених у скритий період гібридної війни

Тут ми вперше хочемо накидати деякі штрихи невідомої, нульової фази, гібридної війни Росії, яка найбільш чітко проявилася на Донбасі і яка призвела до міграції 50% населення Донбасу ( в період воєнних дій людей від’їхало ще більше – до ¾ населення великих міст, На цю фазу держава не відреагувала, а тепер ми пожинаємо плоди цієї недалекоглядності.
.
Що це за скритий період, який проґавили державні високопосадовці, а тепер спішно треба все виправляти? Тут не кажемо про армію, її озброєння, зманіжених «паркетних генералів» т.п. як про само собою зрозумілі речі. Говоримо тут про громадян, які не здалися ворогові і виїхали в Україну – про ВПО

Вже наприкінці 90-х – на початку 2-тисячних років прогресивна громадськість Донбасу заявляла, що передовий край боротьби за незалежність України проходить через Донбас. Так воно і сталося, тільки з 2014 року перейшло у воєнну фазу. Не військову (яку можна прирівняти до громадянської війни з арміями з обох сторін однієї і тієї ж держави, а саме воєнну, бо на Сході України йде Вітчизняна війна нашого народу за Незалежність України. Так колись назвуть це згодом, бо це – істина. Люди, мирні трударі Донбасу не хотіли війни і щиро бажали увійти до Європейського Союзу, що відкривало для них нове життя, надавало нові можливості навести у себе порядок у власному домі Україна.

Але правителі Донбасу і олігархи вели Донбас до іншого, а Росія проводила свою чорну роботу через тих жителів, а більше – дотичних до влади людей або слухняних владі, яких зараз всіх гуртом називають «ватниками».

Скритий, продромальний етап можна зафіксувати з моменту визнання якоїсь проблеми і висунення вимог щодо її розв’язання. Проблема завжди зводиться до вибору. Від вибору минулого способу життя до переходу до нового способу життя. Все залежить від того, скільки сил накопичило покоління майбутніх лідерів, фахівців, людей, які будуть визначати політику в державі. А також від того, який потенціал зберігся у поборників минулого способу життя.

Перша вимога пролунала ще у 1991 році, коли у своїх виступах голова Верховної Ради СРСР Лук’янов А.І. говорив, що розпад Радянського Союзу він і йому подібні не сприймають, тому мають наміри поділити колишні радянські республіки на 2 табори – тих, хто хоче повернутися до Радянського Союзу, і тих, хто не хоче цього. А потім території, заселені прибічниками Радянського Союзу, об’єднаються з такими ж іншими осколками і відновлять Радянський Союз в зміненому вигляді. Як бачимо на сьогодні, ця доктрина реалізується Кремлем, незважаючи на те, що країни пройшли певний шлях розвитку в умовах незалежності, що настрої, стиль життя, політичні еліти в них змінилися, якщо не до критичного рівня, то все ж достатнього, щоби бути зацікавленим у більш прогресивному розвитку нових незалежних країн, зацікавленим у власній державі.

Приблизно в той же час, десь на 2-3 роки пізніше, комсомольсько-партійні керманичі на Донбасі почали говорити про курс на відрив від України ( згадаймо наприклад, про якісь потуги проголосити рімейк «Донецько-Криворізької республіки») . Але прихід до влади «червоного директора» Леоніда Кучми дещо остудив їхні наміри, оскільки був взятий курс на розподіл ресурсів на користь все тієї ж номенклатури, просиленої кримінальними методами захоплення власності і перебудовою законодавчої бази під нові апетити тих же самих «партій» при владі. Конституція 1996 р. завершила цей етап, а методи внесення до неї змін рішеннями Верховної Ради, які можна було «проштовхнути», змінили Конституцію до такого стану, що вона перестала працювати як Основний Закон, і багато статей щодо прав громадян набули декларативного характеру. З цим і увійшла у 21 століття Україна.

На цьому тлі нечітко і неголосно проголошені вимоги вождів «вічнопривладноїеліти» Донбасу були підкріплені чіткими діями, які розвивалися вже в руслі «Проекту Росія». Цей проект став чтивом серед працівників державних адміністрацій і місцевих депутатів, воєнізованих структур і технічної інтелігенції, Остання пам’ятала великі замовлення і великі гроші, а як не їх – то хоча б стабільне робоче місце на підприємствах ВПК, аде на 60 відсотків Донбас працював на війну, і директори комплексу ВПК напряму їздили до Москви, маючи Київ для себе .за периферію. Все це проходило на тлі «лихих 90-х» років, апогей який припав на Донбасі на другу половину 90- х років (до речі, тоді відбулися вагомі зміни у кримінальному світі, який почав відчутно впливати на владу і відверто користуватися її «кришами», в основному від силовиків Цей чинник ще недооцінено нашими істориками і дослідниками).

Отже з періоду з’явлення певних негативних вимог людей, які вже переймали собі методи ОПГ, – 1991- 1996рр. – . до весни 2014 року пройшло класичних 18-20 років. Це був скритий період конфлікту, який народжувався під патронатом Росії. Без її втручання війни не сталося б. «Еліта» розчинилась би у бізнесі, діточки цивілізувалися б за кордоном, відкрите суспільство зробило б свою роботу, і за 40 років Україна стала б нормальною європейською державою, . не гіршою за інші, зважаючи на її величезний ресурсний потенціал і її найродючіші землі, її природні багатства.

Ці питання – для істориків. політологів, інших дослідників, включаючи спеціалістів з теософії.

Але для сучасних керівників – також. Зараз ми переживаємо другий період недалекоглядності, підігруючи олігархам, які ладні продати Україну в будь-якої підходящої миті.

Законодавство і практика його застосування мають прискореними темпами відпрацьовуватися не для олігархів, а для людей, передусім ВПО. ВПО ніде не подінуться, поки йде війна. Але й після війни переважна більшість залишиться на нинішніх нових місцях проживання. Чим швидше держава організує вирішення їх проблем, тим краще буде стан в державі і зміняться настрої людей. В гібридній війні це дуже багато значить. Гаяти часу не можна. Це – актуально, бо злиденність життя ВПО вже набуває гуманітарного звучання. Не можуть 1,5 млн людей залишатися «бомжами» (безхатченками). Головне – житло, інше майже все вирішиться самими людьми.

Окрім житла, існує ще нагальна і актуальна проблема – виплати пенсій, соціальних виплат. В цьому питанні – всі дефекти некомпетентного управління і небажання вищих можновладців бачити проблему. Люди хочуть жити, а не вмирати голодною смертю під виглядом хвороб, слабкості, втоми від жимття

5. Ознака актуальності: масштабність проблеми переміщення і строки переміщення /евакуації /поселення /повернення

За даними підрахунків в ООН, за період війни з зони воєнних дій та окупації виїхало 4 млн. осіб, що складає 50% населення двох областей Донбасу, або (З Криму виїхало 20 тисяч осіб). Кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні коливалась від 1,8 млн у 2015 р. до відносно стабільної чисельності на рівні 1,6 – 1,5 млн осіб у 2017-20-18 р.р..

Найвища кількість зафіксована була влітку 2016 р. – понад 1,8 млн. осіб Зусиллями Уряду, що були спрямовані на жорстке посилення контролю за реєстрацією і переміщенням ВПО, також на зменшення адресних виплат на допомогу переселенцям і навіть на зупинення виплат пенсій тим, хто живе за лінією розмежування, частина людей була позбавлена реєстрації як ВПО. Кількість осіб, що зафіксована на момент написання цього аналізу – серпень – вересень 2017 р. – становить 1 589 014, тобто на 200 тисяч осіб менше, ніж рік тому – у липні 2016 р. (2)

Невідомо, яка кількість передусім вихідців з Донбасу прибула в материкову Україну без реєстрації і вже облаштувалась тут з житлом.

Природно, що не всі внутрішньо переміщені особи стануть переселенцями, тобто осілими на нових місцях людьми. Розподілення ВПО на тих, що залишаться на нове поселення, і тих, що повернуться назад, має значення для вияснення обсягу роботи у напрямках сприяння інтеграції і реінтеграції, бо обидва процеси мають певні відмінності.

Щодо інтеграції і того, яка частина людей залишиться на нових місцях проживання, є різнобій думок і в числах в залежності від регіону, в якому проводиться дослідження. На наш погляд, все ж частка людей, які залишаться на нових місцях, вище, ніж дають джерела, що наводять дані загальноукраїнських досліджень (регулярні щоквартальні дослідження МОМ), оскільки люди, які виїхали неподалік від зони воєнних дій, мають намір повернутися, а хто поїхав далі – розраховує на нове місце проживання.

Так, за даними ГО «Воля до життя», половину респондентів якої складають ВПО, що розмістились у Києві та Київській області, зафіксовано, що серед активної частини ВПО, до яких належить Інтернет-аудиторія, станом на 2016 рік планували залишитися на нових місцях перебування 49% ВПО. 40% ще не вирішили або не знають, що робити, лише 11% мали наміри повернутися назад. (3).

З іншого боку, у звіті Національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами (квітень 2017 р., МОМ) зазначено, що не планують повертатися назад 26% ВПО, вагаються 17%, повернуться назад у найближчому майбутньому – 1%, по завершенні конфлікту – 39%, можливо, в майбутньому – 17%..

Є інші величини, які озвучувалися на різних форумах, виступах. Наведемо лише 2 приклади у 2017 р.:

В Міністерстві з питань окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб заступник Міністра Г.Тука повідомив, що назад не повернеться 75% ВПО (5).
З іншого боку, відповідно до даних Світового Банку, про наміри повернутися додому заявили 42% опитаних ВПО, 34% не хочуть повертатися.

В наших розрахунках ми приймаємо умовно частку людей, які залишаться на нових місцях проживання, а отже, будуть інтегруватися у приймаючі громади, – 50%, це орієнтовно 750 тисяч ВПО і 250-300 тисяч помешкань для них.

Щодо реінтеграції (повернення додому і звикання до нових післявоєнних умов, облаштування життя), то за даними Національної служби моніторингу (МОМ) та інших, таких громадян від 30% до 10% . А інші ніяк не наважаться зробити свій вибір

Все більше українських громадян (в цілому до 1 млн.осіб) вибувають за кордон на заробітки і постійне проживання.

Кожна з трьох названих категорій потребує окремих програм, що потребує досліджень і прийняття певних рішень на державному рівні.
У кожної х груп свій пласт проблем. Найбільше їх – у ВПО, які будуть обживатися на нових місцях проживання, тобто інтегруватися.

В цій статті піднято питання актуальності проблеми внутрішнього переміщення в України. Відповідно до виділених ознак треба розробити напрямки і програми вирішення піднятих проблем.

Їх потрібно розв’язувати вчасно і чесно.