Актуально: Голодомор і нищення української родинно-побутової культури

Аннусова В.А., громадська діячка, краєзнавиця, дослідниця Голодомору, Дніпропетровська область, Україна

Голодомор і нищення української родинно-побутової культури

Про нищення української культури колективізацією і голодом буду говорити словами своїх односельців,які пережили цей жах та знайшли в собі сили і мужність щоб розповісти нам, збирачам усних спогадів, про ті події.

«Такого б лиха в 33 в нас би не було, якби комуністи в 20-х не зламали уклад сільської громади. У наших дідів-прадідів були чіткі правила і закони яких мав дотримуватися кожен член громади від мала до велика. Уклад громади тримався на традиційній моралі і віковічних звичаях;на шануванні Землі і всього того, що ,було на ній; на здоровому дусі в людському тілі; на спадкоємності звичаїв і традицій; на пануванні добра і любові серед люду. Берегли і шанували наші діди і прадіди землю-годувальницю, з раннього дитинства навчали цьому і своїх дітей. Вперше, вивівши сина в степ, на свою земельку, батько наказував сину: «Люби землю плідну, як матір рідну». Кожен господар ділив свій наділ на три частини:хлібна, пасовища,розробки. Хлібна – це земля в роботі, на ній хліб сіяли. Пасовища, земля відпочиває і удобрюється, худобу пасуть на ній поки аж не піде рости коров’як, казали: «Коров’як зацвів, земля поспіла, пора в розробку». Розробки, йде підготовка землі до роботи. Перша оранка важка, тому для роботи використовувалися сильні паристі воли, в більшості з двійнят. Як приведе корівка бичків двійнят, то до неї відразу підпускали їх, тільки вони і доїли її, десь місяців 7-8. За весну, літо, осінь, на молочку та на траві бички набирали вагу більше 3-х центнерів, саме з таких і виходили сильні і спокійні волики, якими орали цілину. Через 6-8 років земля переходила: «хлібна» в «пасовище»; «пасовище» в «розробки»; «розробки» в «хлібну»… Землі, як і людині, потрібен відпочинок і їжа. За такого ставлення наших дідів і батьків до землі,вона була сита, чиста і щедро розплачувалася гарними врожаями. В селі були мудрі дядьки які мали хист визначати коли орати, а коли сіяти та збирати. Такі здібності передавалися з роду в рід. Селяни дотримувалися жниварських обрядів. На хліборобську працю йшли як на свято, в чистих вишиваних сорочках, з піснями.

А вже при колгоспах, з землі почали тільки брати, а їй нічого не віддавати. Орати,сіяти,збирати починали за наказом з району, а там в кріслах сиділи ті, хто й не бачив, як він той хліб і росте. А земля відразу відреагувала на цю біду, рясно стала заростати бур’янами, з’явилися болячки, зменшились врожаї. До голодовки люди якось ще відстоювали своє, старалися доглядати за землею так, як їх навчили діди, тому перший і другий роки в колгоспах ще й урожайними були, ну, а далі після 33… все по наказу зверху, а не підкоришся – тюрма. Колективізація і голодовка знищили мистецтво господарювання на землі, та що там казати, почали нищити і саму годувальницю та все, що на ній знаходиться…» – Тарабановський Левко Єгоровича,1888 р. н. с.Н- Бараниківка.

«До колективізації не погано жив наш люд. Землею обділений не був ніхто. Кожен їдак мав не менш ніж три десятини землі. Перед колективізацією в нашому селі Бараниківка було більше половини середняків та заможних селян. А це тому, що створювалися всі умови для того, щоб трудящий селянин не бідував. Селяни, які одержали землю, але не мали ні тяглової сили, ні реманенту, були об’єднані в різного типу товариства і гуртки. Реманент, тягову силу брали в кредит. Частину землі віддавали заможним під пополам, половину врожаю, як плату за землю, орендар віддавав власнику. Заможний селянин кожного року, добровільно, віддавав в бідняцьке об’єднання годовалого бичка. Кожної осені благодійники передавали майбутньому господарю, із незаможних, пару бичків. Він ростив їх ще років три-чотири, а як уже одягав ярмо на них і вони ставали воликами, його виключали із бідняцького гурту і включали до гурту середняків. Тому в селах роботящі в бідняках не затримувалися. Гуртів середняків в нашому селі було декілька: Лук’янівський, Липівський, Шарпилівський, Комарівський, Зюзівський. З кожної пайки селянин сплачував податки . А ще були благодійні внески на школу, церкву. І на все вистачало…» зі спогадів Старікова А. М. 1914 р.н.

«Ми з Дреєвим Свиридом, зі Злодіївки, в германську війну попали в полон до австрійців. Шість років працювали на чужій землі. Чотири останні роки господар і його дружина довірили нам навчати австрійських селян хліборобській справі: як за землею доглядати, коли сіяти, коли збирати, як косу налагодити і косити, як за садом доглядати і впору збирати врожай, та ще й в діло все пускати (коптити, сушити, мочити). Вчили їх будувати, майструвати, плести повітки, музичні інструменти та образи виготовляти, травами болячки лікувати. Диву давалися австрійці, як багато вміють і знають малороси. Диву дивуються мабуть і тепер австрійці, як сталося, що якихось 50 років ми загубили майже все…, а головне повагу до самих себе… до землі-годувальниці, мови, звичаїв,традицій…» – із спогадів Новохатського Стефана Кіндратовича, 1892 р. н.

Ці спогади розповідають нам не тільки про шанобливе ставлення до землі, хліборобську культуру, а й про добрі, товариські взаємовідносини між людьми, які були знищені колективізацією і голодовкою. Голодні роки були і раніше, про це народ пам’ятав і намагався підготуватися до такого лиха.

«В 30-х годах позаминулого столєтія почали осоружать оборонітєльную лінію од Сяну до Дону, щоб тримать оборону од турок і татар. Від дідів і прадідів передавалась нам пєчальна вєсть про гибель наших людей від непосильної роботи на строітєльствах оборонітєльних сооруженій. А ще страшніше – про смерть від голоду, який лютував тут у нас. Та й зараз ще жінки співають цю жалобну пісню: «Посіяли, поорали та нікому жати… Пішли наші козаченьки лінію копати…». в 1733-му лінію построіли до зими, а хліб в степу снігом накрило. Від голоду вимерло тоді багато люду. А в 1833-м, це вже мені мій дідусь розказував, що теж голод був. В окрузі обосновались чотири государственних конних заводи. Коні, солдати, конюхи… вони ж воєнні заводи були, не хватало того, що родила земля, щоб всіх нагодувати. Ось і залишалося в наших людей зерна на їжу менше норми. Багато померло від недоїдання. В посушливі роки наших людей просо виручало. Його можна було сіяти до Петра… та й збирати вже після Воздвиження. Люд застерігав себе від голодного лиха. На «чорний день» готували припаси в домівках. Заготовляли те, що довго зберігається: квасолю, мед, коріння пирію й лопуха, жабрій. Потім уже і в сільських громадах стали строїть громадські комори «на чорний день». Незалежно від статку,всі хто мали земельні наділи, здавали мірку зерна в комори на «чорний день». Завідуючим над коморами «на чорний день» вибирали грамотного чоловіка, з шанованого в селі чесного роду. Якщо були лишки, в якийсь рік не поміщалось принесене зерно в коморі, то його продавали, а за ці гроші ремонтували комори і закрами або купували нові. Хліб з громадських комор видавали селянам тільки у випадку якогось лиха, стихійного погодного чи смерті годувальника. 20-21 трудні були, люди не ситі були, та мору не було.. Запаси “ на чорний день» допомогли людям вижити» – зі спогдів Яблуненка С.А. 1872р.н.с. Н-Бараниківка.

В 27 році влада силою відібрала у громад хлібні запаси. « Заглянула в закрам, а він майже пустий. Не вистачить до весни зерничка. Пішла я до Павла Себір’яновича, просити, щоб видавав мені допомогу з общественних закрамів. Він знав про мою біду і тому зразу сказав, щоб через день я приїжджала з мішком і з возиком до нього. В назначений день я прийшла з возиком, ще й кума Лукія взялася мені допомогти. Доходимо до хати, де жив Павло Себір’янович, а там людей… і наші й чужі, і тачанки чи то воєнні, чи то міліцейські. А тоді батько Махорки Пукалки і сказав нам, що вночі Павла Себір’яновича вбили, бо не згоджувався без дозволу громади, передавати общественний хліб в казну. Та не встигли, як то кажуть, у Павла Себір’яновича і ноги захолонуть, як спустилися з гори, з казенного, підводи з коритами для вивозу зерна, і забрали все общественне зерно в государство. Якби зерно з комор «на чорний день» не вивезли такого б мору в Злодіївці серед людей в 33 не було б» – спогади ШевченкоП.П.1892р.н.с. Н-Бараниківка.

«Нас, пацанів, в 30-х брали їздовими при вивезенні розкуркулених. Оце я й зараз не пойму для чого?.. Щоб воспитать у нас байдужість до жорстокості , болі, людського горя?.. Ми йшли пішки на Варки. Приходили ввечері і допомагали дядькам конюхам запрягати в підводи добрячих коней. Тоді запряжені підводи ділили на бригади і вистроювали в одну лінію, на ісходну позицію. Пізно ввечері начальник кончасті давав наказ куди, кому їхати. Бригада один їхала на Злодіївку, бригада два – на Бараниківку, бригада три – на Зелеківку. Нас пацанів сажали між двома вооружонними дядьками. Давали віжки в руки і по команді ми їхали. На Злодіївку, було виділено вісім підвід, ми спускались мимо Росохувватого лісу до Любків. Нашій підводі треба було їхати в центр села. Першим кого забирали,так це з крайньої хати по вулиці, що йшла в гору від церкви до кладовища. Я знав, що там багаті люди живуть, та дітей таких, як я, у них не було, і я не вхожий був до них. Хата нова, років три як побудована. Наші мєсні активісти вивели з хати, штовхаючи діда, добиваючись від нього куди поділася решта сім’ї: син, невістка, дорослий онук. Тоді посовітувавшись, вони вирішили вивозити діда й бабу. В дворі повісили фонарь, щоб світло було на подвір’ї і я бачив як дід цілував пороги, землю, зруб на колодязі. Прощаючись з рідним дворищем, він упав на коліна і став просити прощення у хати і рідної землі, пояснюючи, що покидає їх не з доброї волі. Та активісти разом з дядьками підняли діда і пошти кинули на підводу, за ним і бабу затягли…» – спогади Панченка Д.П. 1915 р.н. село Н.Бараниківка.

Колективізація і голод знищили матеріальну культуру нашого народу: вміння господарювати на землі; святилища природні і культурні; значимість для селянина рідної хати – оселі; народні промисли.

Але не меншої нищівної сили зазнали і животворні джерела нашої культури: основні народні обряди і звичаї: народження, весілля похорон; обрядово-календарні свята; народна педагогіка… Над ними глумилися і спотворювали їх, інколи доходило до варварства.

«…А у попівських дочок з особою жестокостю все забирали: одежу, посуд, стільці, подушки… а зеркало велике винесли в двір і молотом розбили на кусочки… нічого їм в хаті не оставили, отаке воно робилося… Люди знесли їм деяке лахміттячко. Та вони так в скоростях од голоду попухли і померли. Так уполномочений з району приказав предцідатільші Таньці, організовать в селі «проти церковний похорон». Поскликали наших активістів, та ще й з сусідніх сіл підвезли на підводах, запрягли білого коня, заквітчали його як на весілля, а до барок за коси прив’язали мертвих попівських дочок і потягли покійниць до общественної ями, що на кладовищі, а активісти йшли попереду коня та співали вже совєтських пісень та частушок про попів та про церкву. Уполномочений виступав, не на кладовищі правда, а біля попівського дому і казав, що це не похорон попівн, а похорон старого укладу жизні» – спогади Дзюби М.Ф.1914р.н. с.Зелеківка.

На початку 30-х вже святе для людей перестало бути святим…

«- Михайле, сину, може хоч ти в мою голову вдовбеш, що ж воно робиться в нас? Христина наша прийняла Свиридона до себе. Свиридон покинув Тетяну свою і синів Івана та Семена, ще ж зовсім хлоп’ят, Федір залишив Христину з Яшею і Олею та пішов в прийми до Варки. А вона ж йому – двоюрідна сестра!

– Ви, мамо, ще не за всіх сказали, мене чомусь не упом’янули. Я теж Ганну залишив. А що поробиш – в такий час живемо: «равноправіє» і «абсолютна воля».

– Я добре, сину, зрозуміла: настав вік сатани.» – спогади Явтушенка В.П.1918 р.н,С.Третяківка.

«…Мене як і мамку, теж «іспользував» менший брат дядька Оникентія, Тихон, він приїхав сюди з далеку, зі своєю сім’єю по вербовці . Уже й багато время пройшло, а я як згадаю про те, то стає гидко… Знаю, що перед вечором він должен прийти до мене, а я в сльози, та мамка було кажуть: «Терпи дочко, інакше ми не виживимо, помремо всі так як і дядько Митро зі своєю сім’єю. За своє «удовольствіє» вони розплачувалися з нами харчами, ми вже з голоду не пухли. Ще й мамці вдавалося сестрам передати трохи їжі. Та кусок хліба від них застрявав в горлі. Щоб не заберемініла я, та й мамка теж, ще ж не старі вони були, ми перед їжею по ложці, тричі на день, пили відвари кореню солодки, кори калини, трави грициків. Тим самим голодовка відібрала у мене здоров’я, дівоче щастя. Заміж я не вийшла, діточок не народила. Та хіба я одна така…двоюрідна сестра Катерина теж щоб вижити в голодовку «по рукам» у колхозного начальства пішла,а ми ж з нею мріяли про наші весілля з дружками та боярами.» – спогади Дреєвої П.Г.1914р.н.с. Н-Бараниківка.

Частину народу в 33 витравили голодною смертю, зробили каліками, а решту поставили на коліна перед страхом,страхом за своє життя і життя рідних..

«Голодовку ми з Фетисом та з нашими дітьми пережили на хуторі Погорєлому, там було підсобне хазяйство Луганського патронного заводу, пайки давали робочим. На Благовіщення, в 33-му, до нас зайшов родич з Ребриківки. Розказав про мор людей в наших селах, про Титка Калиновича, який поховав в токових погрібах десятки людей. Вони намагалися прорватись на Донщину, хто міняти товар на їжу, а більше йшли милостину просити… та їх вже не пускали туди… Проте, що сам Титко Калинович помер під пустою коморою на провесні 33-го… і що його хату перетягли на казьонне, до конзаводу. Назвав сім’ї з нашого краю, які повністю вимерли з голоду. Серед них була і сім’я Карабутів, і мій синочок-первенець Ваня. Ми повернулися в Злодіївку на початку літа 33-го. Тітка Докія, жінка Яблуненка Савелія Андрійовича, уже подробно розказала… що першим в сім’ї Карабутів помер дідусь, потім бабуся. А Ваня пішов по сусідах сповістити про смерть, та попросити щоб допомогли захоронити, та проти Пимонів і впав. «Лежить , каже тітка Докія, біля дороги дюжий та красивий». Йому вже ж шістнадцять годочків було. Хотіла ж бо я відразу сходити на кладовище, щоб над ямою куди їх поскладали, хоч потужити, та прощення в них попросити, а Фетис не пустив. «Схаменись! Їх не піднімеш, а он в тебе четверо, себе і їх згубиш». Ото ж і приходилось тихенько молитися та прощення просити. А в поминальні дні розносю по сусідах готове тісто, щоб люди щось спекли з нього та пом’янули моїх. В наших краях так невідспіваних поминають.» – спогади Дреєвої Г.Г.1896 р.н. , с. Н-Баранниківка.

«На весну в колхозі спохватилися… комусь сіяти хліб треба… полоти…жати, а людей нема, померло багато та й потікало з села стільки ж… Стали людям тим, що лишились живими, трошки зерничка давати, макушки, в полі обід готувати. 33-й, урожайний рік був, дощики в маю перепадали. Хліб стояв в пояс…колос зернистий… Дожинали ми пшеничку отам в третьому, за Козачківкою, до Злодіївки ближче. А вона така пшениченька, колосочок в колосочок, кажу дівчатам, давайте два кущика залишимо та Вінець зробимо. А боязно було, вже ж запрещали …Та бажання зігріти душу перебороло. Оставили ми пшенички два кущика на Вінець, квіток назбирали… Вінець скрутили та прикрасили, а мужики по старій пам’яті та відразу й пройшли через Вінець… «на багатство». Дівчата й молодиці розв’язали сніп, взяли пучечки пшениці та й зв’язали хлібну квітку, мужики з перевесел зробили рай вінок. І князя з княгинею вибрали, стали в хоровод і своєї обжинкової заспівали. Дивимося підвода їде… і прямісінько до нас, полякалися… бо робилося ж все це без партійного благословення. А коли воно… Злодіївці поверталися з Шептухівки, перший пуд зерна на елеватор возили. Там теж собі активісти свято першого врожаю влаштували. Злодіївський бригадир, Кузнєццов по фамілії, забула як звати, дістає з сумки в’язку бубликів, це вам дівчата замість хутиків, а з ним від сестри їхав дядько Йон, та й дістав з горщика невеликий язичок з медом, а це вам на зернову кутю. Все вийшло як положено, по обряду… Вінець, Квітку, Райвінок, правда, біля скирди зі снопами оставили,в село ж не можна було нести. Посвяткували… аж на душі тепліше стало… Розійшлися по домівках… Та наш бригадир все переживав, що неприязності у нього через це будуть, що хтось донесе активістам, та нічого, минулося. Тьотка Марфушка, вона найстарша серед нас була,так казала нам: «Те, що віками закладалося не так легко розрушити, особенно те, що в душі» – спогади Мірошніченко О.Л. 1896 р.н. с. Бараниківка.

«Під страхом голодної мученицької смерті, після Голодомору 33, народ змирилися зі зміною життєвого укладу села. Селянин перестав бути господарем, став колгоспником. Вчитель і лікар стали служителями владі, а не народу. Крадіжка, за яку карали в громаді, стала майже нормою. Жінку – матір, берегиню роду, стали менше шанувати ніж партійну колгоспну активістку. Родинне виховання переклали на не дуже надійні і впевнені плечі ясел-садочків і шкіл. Норма сходитись та розходитись в сім’ях витіснила кріпкі сімейні устої. Основні народні обряди: народження, весілля, похорон, – наполовину заборонили, а решту-спотворили. Народні свята, обряди, звичаї назвали забобонами. Горілка, яка була тільки на свята і в невеликій кількості, стала для багатьох майже кожного дня застіллям «до упаду». В людей втратилось відчуття святості майна,землі – годувальниці. Висока культура приготування українських страв замінилася «їжею наспіх». Святість батьківського слова підмінилась вірністю державним ідеалам. Культ прощення, який панував серед наших людей, змінився на помсту. «Правда з плеча» похитнулась перед страхом сказати «не те» і «не там» – спогади Дреєва І.А.1918р. н.с.Н-Бараниківка.

Це далеко не все, що змінилося в наших людях, після голоду 33. Але ж знайшли ми мужність, через довге мовчання і заборону, згадати про найжахливішу трагедію нашого народу. То ж вірмо в те, що знайдемо в собі сили і відродити нашу українську культуру.

Збирала спогади і надала статтю Віра Андріївна Аннусова

Статтю передруковано з Матеріалів Національного Музею Голодомору-геноциду. – Матеріали, с. 171-176, УДK 94(477) «1932/1933» :341 .485 :392.3

Режим доступу: https://holodomormuseum.org.ua