Я був сьомим у батька і єдиним сином у матері. Батько мій з поляків, майстровий. Його діди заїхали в ці краї більше ніж 150 років тому. Саме тоді, коли тут появилися государственні воєнні кінні заводи. Конюхи і їх начальники люди грошовиті, ото й поїхали в ці краї мастаковиті європейці… гроші зароблять. Болгари приїхали овочі для конюхів і коней вирощувати, угорці посадили виноград для вина, німці в конюхи пішли, управляючими коне заводів в більшості теж були німці. А наш рід приїхав сюди виготовляти образи, меблі, музичні інструменти .

Жили ми не погано, наш товар користувався попитом. Землю, коней , реманент селянський теж мали, але в батька не лежала душа до хліборобства, тому хазяйством займалася жінка Ṓленка . Тьотка розказувала, що перша жінка батька Ṓленка, була черезчур бідовою, вміла багато чого, верховодила серед жінок, тому і наш рід стали прозивати Оленкàми, а згодом і самі ж люди змінили вуличне прізвисько на Альонки. Батькова перша жінка померла при родах, народжуючи шосту дитину. Удівець хоч і не бідний, і майстровий, на вроду не поганий та з шістьма дітьми… охоти йти заміж за нього в жінок не було.

І пішов батько свататися до бідної старої діви Василини. Їй вже було за сорок. Жили вони з матірю дуже бідно, ні землі, ні хазяйства не мали, наймалися по людях, заробляючи кусок хліба. Теж тітка розказувала, що коли Василині було п’ятнадцять років, вона поцупила біля річки кусок полотна собі на сорочку, дуже їй хотілося зшити та вишити собі сорочку. Тоді річка була поділена на пайки, кожен на своїй пайці коноплі вимочував, сорочки прав, коней купав, рибу ловив, а на березі розстеляв і вибілював куски полотна. Ото її обмотали отим куском полотна і провели по селу як воровку. Красива, здорова, роботяща, а заміж її ніхто не брав, бо недобра слава далеко йшла.

Ну а батько взяв та й просватав, і невдовзі я народився. Такий вже я вродився, що з малечку було за що не візьмусь, все в мене виходить. І пам’ять була гарна, все сходу запам’ятовував, і молитви, і казки, і пісні. Мати казала це тому, що я тебе в думках виплекала, в мріях виростила, і тільки в сорок шість на білий світ випустила. Отруб у нас далеченько був, земля хороша. Були коні добрі, віз дебелий, ото як сяде мати на воза, візьме віжки в руки, у батька, який завжди в задок сідав, тільки зуби цокотіли. Всім хазяйством, крім майстерні, мати заправляла, нерідним дітям теж ладу давала, в строгості їх тримала.

Батько з малечку вчив синів майструвати, з семи років я теж допомагав батькові в майстерні. В одинадцять я пішов поступати до земської безплатної школи. Школа тоді починалася з Наума, казали: «Прийшов Наум, пішла наука дітям в ум». До самої зими діти разом з дорослими трудилися по хазяйству, в полі, на городі, в дворі, в клунях, в садку, біля скотини. Все треба було до зими підготувати та утеплити. Я того року зі всієї сили намагався працювати добре, бо батько сказав, що ледарів в школу не беруть,а я дуже хотів учитися.

Рано вранці на Наума, мати мене розбудила, заставила тричі перед образом молитву прочитати, та поклони побити, а батько в цей час пішов до церкви ставити свічку Святому Науму, щоб з ученім у мене було все добре. Мати дала мені нову сорочку, штани і чоботи теж нові. На столі вже стояв горщик з кашею закутаний в свіже вишитий мамкою рушник. Прийшов батько, повставали брати й сестри і всі сіли снідати. Після сніданку я взяв горщик-школярик, так його в народі величали, у нього навіть розмальовка була інша і пішов у школу складати іспит.

В школу брали лише тих хто складе успішно іспит, тобто з’їсть всю кашу. Каші в ньому було грам шістсот, пшеничної, перемащеної перетертим маком з медом. Вся рідня залишилася вдома і молилися щоб Господь мені допоміг. В шкільній кімнаті, де вже чекали своєї черги такі як я, сиділа поважна комісія і серед них був купець Суворов. Я знав його, бо меблі собі він замовляв у батька, і коли приїжджав за ними то обов’язково пригощав, нас дітей, цукерками. Він найбільше і дбав про школу, топкою допомагав, платив жалованіє одному з учителів.

А порядок здачі іспиту був такий: на столі простелявся рушник, на нього ставився горщик з кашею, ложку вчитель давав свою, до речі її й залишали майбутньому школярику в подарунок, вона була не велика й не мала, такі тепер десертними називають. Першим завданнями перевірялась пам’ять, майбутньому учню давалась змога розповісти всі які він знає молитви, приказки, казки, байки, проспівати пісні і за кожне розказане… давалася ложка каші. Каша була така добра, що я все те, що знав та вивчив з сестрами і мамкою розказав, проспівав, навіть програв на сопілці, вона завжди була при мені , дуже швидко і каша за першим завданням була з’їдена.

Вчитель мене постукав по плечу, побажав дальших успіхів… і велів пустий горщик поставити на полицю, та акуратно накрити мамчиним рушником. Таке малося… скільки горшків на полиці… стільки й учнів в школі. Наступне завдання, та я до нього не дійшов, було на кмітливість. Третє – на трудолюбіє.

Були й такі , і не мало, які не справлялися з кашею, вчитель допомагав їм загорнути горщик в рушник, обіймав невдаху і заспокоював: «Що ж мало каші з’їв, підростеш, порозумнієш за рік і на наступний рік всю кашу з’їси і обов’язково станеш учнем». Дома на мене чекала вся сім’я і родичі, бо старші вже жили окремо і мали свої сім’ї.

Першим на зустріч мені вийшов батько і обійняв мене, тоді вже мати. Старші сестри обдаровували мене солодощами та хусточками. Так я став учнем двокласної школи. Вчилися тоді від Наума до Благовіщеня. Решту часу ми працювали з батьками по хазяйству. Заняття в школі закінчувалися з початком польових робіт. Вчився я добре, все в мене виходило. На уроки інколи приходили дячок з церковно-приходської школи, директор дворянської (міщанської) школи, а інколи і сам купець Суворов. Він і запропонував батькові перевести мене в міщанську трикласну школу, беручи оплату за навчання на себе. Там крім тих предметів, які вивчалися в земській, добавлялися французька, німецька, культура і танці.

В земській школі ми всі були рівні, а тут пани… Що мені мати на сніданок готувала… хліб, цибулину і трішки сальця, інколи пиріжки. А діти торговців і духовенства приходили з пряниками, прикрашеними квітками та дивовижними фігурами, пахучими тістечками. Торбинки з їжею клали на один стіл. Ото ж моя цибуля ніяк не тулилася до їх пирожних, вони брали і кидали мою торбинку під стіл.

Мені це звичайно не подобалося, а коли сірий кіт, що нишпорив під столом, поцупив з торбинки в мене сало, я зовсім розлютився… Взяв дома табачку, та ганчірочку ту, що зайвий дьоготь з коліс витирали. Кому табачком смаколики притрусив, а кому кусочок ганчірочки до кулька поклав, для запаху. Мене за це і випоров учитель, що Боже Слово читав. Та так злісно бив, при всіх… Плакати я не плакав, хоча дуже боляче було.. І така злість в душі засіла.

Все думав, як же йому помститися,та допоміг випадок. Стоячи в дворі школи, я побачив як він пішов в дерев’яний учительський нужник, добряче похилений в одну сторону. Не гаючи часу, я тихенько підійшов і підгилив нужник плечем, а хлоп’яком я був дюжим, і нужник перевернувся разом з оморнику.

Злякався до смерті… і бігом до дому. Прибіг… і відразу в майстерню дошки стругати. Мати тільки заглянула в майстерню і нічого не запитала. Чую собака гавкає, виглянув стоять… директор школи, потерпівший вчитель і купець Суворов з ними. А я дошки стругаю що сили. Чую мати кличуть: «Штефан! В хату!». Зайшов я в хату, голову нахилив і чекаю кари, як віл обуха.

Першим заговорив батько: «Простіть мене, добрі люди, що не догледів, лобуряку виростив. Нехай дома сидить в майстерні трудиться, закінчилися для нього школа …». Мабуть ще щось хотів сказати та Суворов його зупинив: «Не нужно в ϶той ситуации винить только Стефана. У него причина была так поступить. Это урок для нас всех. Накажите его по отцовски, да еще вместе с ним хороший туалет для учителей сделайте. А учебу пусть он продолжает. За сколько лет я впервые вижу такого способного ученика».Випоров мене батько як і завжди за провину, та зробили ми з ним кріпкий нужник, он і досі стоїть біля клубу та користуються ним.

Після закінчення школи мене за свій кошт направив на навчання в Старобільську торгову школу купець Суворов. Вивчившись я повернувся до нього працювати експедитором. Я ж саме менший… та й один у матері рідний, тому балували мене. Була у мене балалайка і гармошка, перший парубок на селі…

Щоби я здорово не розбалувався, мене в вісімнадцять оженили на сусідці Горпині. Хоча й сам я був не проти. Мені подобалася охайна, роботяща, скромна дівчина. Я часто в них бував, приятелював з її братом.

В тринадцятому році мене забрали в армію. Горпина стала солдаткою. Перша дитинка народилася слабою і невдовзі померла. Тоді Горпина пішла служити до Марківни, дочки Суворова, няньчити Володю, він зараз у Таллінні живе, капітаном на кораблі працює. Потім була перша світова війна, я попав в полон до німців. Спочатку нас опреділили в табір військовополонених, та хахли і малороси, так нас називали, там довго не затримувалися, нас розбирали німецькі та австрійські пани, юнкерами їх називали, для роботи в сільському господарстві. Хазяйка, до якої я попав, була здивована тим коли дізналася про те… що я вмію і що я знаю. В її розумінні було те, що ми всі руські і люди темні. Тому вона зібрали всіх своїх знайомих юнкерів і попросила щоб я продемонстрував всю свою «темноту». Перед ними я клепав косу, косив, обрізав і прививав дерева, плів корзини і вентері, вигинав дошки для бочок, розповідав як вичиняти кожі і виготовляти струни для музичних інструментів, а кінці же й зіграв на виготовленій тут же сопілці та балалайці, яка звеселяла моїх товаришів ще в окопах.

Після того я більше вчив і сам учився, ніж робив…

В двадцятому я повернувся додому. Батька живим не застав. А мати так занеладила зі свахою, моєю тещею, що вигнала Горпину і привела собі нову невістку, поки я в полоні був. В перший день рідня зійшлася, раділи і гостювали. А в вечері я пішов до тестів за своєю жінкою. Прийшлося вислухати багато дечого від її рідні, а Горпину я все таки додому забрав. Привів її додому, посадив їх з матерею за стіл і кажу їм: «Горпино, це моя мати, вона народила і виростила мене, і за це ти її маєш шанувати. А ви, мамо, поважайте мою сужену. Тільки тоді у нас буде лад в сім’ї. Шість років в полоні я чекав сімейного, домашнього затишку. Не захотів залишатися там, а пропозицій було багато.».

Погостював день, два, треба братись за роботу. Навів порядок у майстерні, до хліборобської праці в мене, як і в батька тяготи на було. Отрубом займалася мати зі старшими братами і сестрами. Заказів на виготовлення столярних виробів було мало, це ж були часи перевороту. Пішов працювати до кооперації, яка займалася збором сировини,в основному шерсті і кожок, у селян за встановленими государством цінами.

Потім мені, як грамотному, громада довірила очолити комнезам. Це не легка скандальна робота і комнезамів міняли дуже часто. Я протримався пошти два роки. Моя родина відносилася до середняків, я й не міг керувати комітетом не заможних селян, та ще й був поза політикою. Ще на фронті надивися на цих партійців, і там вирішив, що гратися в їхні ігри не буду. А тут іще і ця історія з Павлом Дреєвим, він очолював комнезам в Злодіївці. У їхній громаді були дуже великі запаси хліба. Від партійців не одноразово поступали пропозиції передати частину хліба в дарунок государству, та громада не згоджувалася, бо рік був не врожайний, а це все ж дбалося для своїх людей на чорний день.

Тоді до Павла домовлятися приїхав уполномочений зі Старобільського окружкому. Попросив щоб дружина і діти пішли на ніч до родичів, бо розговор і робота буде довгою на всю ніч. В цю ж ніч Павла вбили, якоби з вікна влетіла куля, коли він слав постіль гостеві. Начальство об’явило, що вбивство Павла випадкове, що цілилися в уповноваженого. До розслідування залучили і нас комнезамів з сусідніх сіл. Навіть спійманого ними підозрюваного вбивцю привели. Ми ж місцеві і знали, що той чоловік , якого вони підозрюють у вбивстві, ні вентовки, ні револьвера в руках ніколи не держав. Це перше, і визвало в нас підозру до дій партійців. В комісію входив і Тарабановський Левко Єгорович,чоло вік мудрий і грамотний… він так і заявив, що цей, кого ви обвиняєте, не міг це зробити, бо з оружієм він ніколи справи не мав та й причини в нього вбивати не було. Та коли ми роздивилися то виявилося, що вікно просто розбито з надвору каменюкою, а смертельний постріл був у хаті. Та казати нам про це не можна було…бо пожити ще хотілося…

Після цього я відразу передав свої повноваження своєму оморнику, а через рік комнезами ліквідували. Знову пішов працювати в кооперацію, було вже четверо дітей, їх годувати треба було чимось. При колєктівізації в колхоз не пішов, а все, що було… коні, борони, віз, плуг віддав їм. В колхоз записав матір і жінку. Боявся щоб інструменти в колхоз не забрали. Дещо прийшлося і приховати. Та минулось…

Горпина і мати працювали в колгоспі, вчили молодь снопи в’язати, в передовиках ходили. В тридцять першому навіть нагородили їх отрєзами на юбки. В тридцять другому государство озвіріло. Зерно все вивезли, те, що на трудодень положено було, доноси один на одного стали робити…створили «красну бригаду» з небожих.. До нас один раз тільки ці активісти на обшук приходили, зерна не найшли, а огородину не тронули. Жінка Горпина удалуха в мене… і шити, і мазати, і готувати вміла, тому погріб був заставлений діжками з квашеними капустою, огірками, яблуками, терном, перцем, сливами, буряками. Та цим всім не прокормишся, треба було хлібного хоч трохи.

Ото й ходили ми з свояками на Донщину барахло міняти на крупу та хліб. Та ще й Горпина ходила мазати та хліб пекти до куми, а в неї чоловік був партійний активіст…в них все було і хліб і до хліба. Звідти приносила сухарі, та ще й мукички трохи кума крадькома та й дасть, щоб чоловік не бачив. А тоді за повстья, валяти повстини теж вмів, на конзаводі виміняли лошака, ногу поламав. Предлагали його нам там зарізати, а я ні… потихеньку привів його з Варок. Зарізали вже вдома, і все в їжу пішло… кров, кожа, кишки, голова. Наварила Горпина чавун їжі, а нас саме дома не було, мати нездужала, лежала в передній хаті, а діти ж на печі.

Зайшов невідомий прохожий, і сів біля чавуна, їв, їв поки і не впав. Хтозна чий він чоловік. Ми з Альошкою, свояком, на возик його та й одвезли на кладбище, а могила для покійників там вирита була ще з осені… її й не заривали, вже весною коли тепло настало зарили. Ноги пухлі були у матері та Євдошки. Прийшов Філіп Іванович проконсультував, що пити і що їсти з того, що було в нас, і все пройшло.

Виручило мисливське ружжо, воно було заховане в ніші, в передпічнику, тому при обшуку його не знайшли. Бив я все, що попадалося горобців, зайців, собак, ворон, граків, синиць, куріпок от тільки сорок і лисиць не чіпав, вони ж гіркі не в’їси. Приносив… висипав в корито з мішка, обливали кип’ятком і всі сідали скубти. А тоді раз виміняв і приніс манку, а ми ж не знали, що воно таке. Кинула Горпина більше норми, а каша й побігла по печі, так вона і плакала, що скільки харчу пропало. А коли морози вщухли і на весну повернуло…я став рибу ловити. Солоденьку, молоденьку відберу дітям, а здорову трухлу  – партійним активістам, міняв рибу на крупу та сухарі.

І після голоду в колхоз не пішов. Грамотний був, добре три мови знав, писав і читав по українській, російській і німецькій, пропозицій було багато, але один не достаток був у мене… не хотів вступати партію. Так і працював в кооперації до пенсії.

Зате Господь нагородив мене гарною старістю…В мене кожен день в дворі люди..хто по воду приходить…вода добра в колодязі, та й брати її зручно…хто за порадою чи щось попросити…А влітку в дворі, як у вулику діти, онуки з’їдуться…і всім їм Горпина ладу дає…За обід менше 25 душ не сідає…добре, що всього вдосталь…Одної риби тільки до 30 сковорідок дівчата жарять…І садок он який, всього, що душа забажає, знайдеш. А як збереться в ньому наш рід…та як заграють собакарізівські музики то й гілки на яблунях вгору піднімаються.

Щодо музик…Діло було так…моїй найстаршій сестрі Катерині прийшовся до душі парубок Гнат, а він і його родина ні до чого…ото тільки на балалайці грати та приспівки співати. Як батько не вмовляв сестру, а вона піду тільки за Гната і все…Поїхав батько до свого доброго товариша Білецького,що на Медведях жив..та й жаліється…Що робити ?… не хочеться дочку в злидні віддавати. А він і посовітував батькові зайнятися виготовленням інструментів для їхнього промислу…Віддав батько Катерину до Собакорізів, так їх по вуличному називали…Та й зайнявся інструментами…Собакорізівські музики швидко ввійшли в моду. Вони грали на весіллях, ярмарках, народних святах і непогано заробляли. Керувала музиками до самої глибокої старості моя любима сестричка Катерина.

Новохоцький Стефан Кіндратович , 1892 р.н.

С. Бараниківка, записано в 1977р.