Переселенці зі сходу – хто вони? Наша історія у нарисах

Історія донбаських переселенців війни 2014р.

Переселенці  зі сходу – хто вони:

 (спроба нарису) 

1. Загальна біль всієї України. Спільна біль всіх українців. Ми всі – українці.

 

Протягом весни 2014 р. – осені 2015 р. в Україні  сталося п’ять хвиль внутрішньої міграції жителів східних областей та Криму,. Хвилі міграції, які беруть свій початок з зони конфлікту і розповсюджуються на навколишні території, напластовуються одна на одну, і одночасно треба вирішувати проблеми для всіх хвиль мігрантів. Потреби цих груп людей в залежності від зменшення і ліквідації безпосередньої загрози життю природно змінюються.

Станом на 04.03.2016 р. в Україні тільки офіційно зареєстровано майже 3 млн внутрішньо переміщених осіб. Масштаби вражаючі. Ніхто не був готовий до такого масового і раптового переселення. Тому людям довелося пройти всі труднощі міграції.

 

Осмислення, через що пройшли переселенці

 Міжнародні документи виокремлюють 4 стадії (етапи) вимушеного переселення, які переживає кожний переселенець.

Перша допомога

Спочатку це  спасіння життя, отримання першого притулку, першої інформаційної, транспортної, гуманітарної допомоги (1 стадія міграції).

Гуманітарна допомога: укриття від небезпеки, одяг, харчі, ліки, перша медична, психологічна допомога. санітарно-гігієнічні засоби і умови, профілактика розповсюдження інфекцій.

Неоціненну роль грають при цьому волонтери, тобто самоорганізовані групи людей, небайдужих до чужого горя, наші добровільні спасителі. Сьогодні це чуже горе, завтра може стати своє. Солідарність українського народу вражаюча. На допомогу біженцям мобілізувалися десятки тисяч людей, які офіційно стали волонтерами. Ще – спеціалісти: медики, учителі, вихователі, юристи, журналісти, церковні громади і т.д. – сотні тисяч наших безкорисних громадян.

Просто від себе допомагали мігрантам мільйони людей: давали пожертви,  власники житла  надавали його безкоштовно або на пільгових умовах,  те ж саме організації або підприємства з гуртожитками, допомагали  перевізники, бізнесмени, торгівельні організації, знайомі. Всюди були люди, які від себе зносили харчі, теплі речі, давали гроші і поради, роз’яснювали, співчували, підбадьорювали. У зонах конфлікту підтримували наших воїнів і спасали поранених. Останнє – нерозкрита ще сторінка подій, які стрімко стають історією.

Період адаптації

Далі йде адаптація (2 стадія), коли людина не  мігрує далі, а поселяється на новому місці і починає звикати користуватися тими благами, які вона може отримати на цьому місці за сприянням  держави, місцевої влади, приймаючої громади.

Людина призвичаюється до нових можливостей і нових умов життя. Найперше – це тимчасове більш-менш упорядковане житло ( а не намети чи інші тимчасові притулки, як на 1 стадії).

Завдання держави і місцевої влади – забезпечити людей т.з. соціальним житлом, за нашим законодавством – до 6 місяців. Але ця норма не витримується, бо держава не квапиться забезпечити своїх вимушено переселених громадян постійним житлом на зміну соціальному. Це не тільки наша «хвороба», це було і в інших країнах, як наприклад, у Грузії. Ще люди пристосовуються до певного транспорту, маршрутів своїх буденних поїдок, роботи, школи, магазинів, відділень соцзахисту у районах проживання і т.п. А ще – оформляють документи (а у нас це довга і копітка справа), бігають на курси навчання, щоб влаштуватися за новою спеціальністю, бо твоя виявляється тут непотрібною чи незатребуваною, і т.д. Ця круговерть триває місяці і майже до року.

Законодавство не встигає за потребами людей і змінами ситуації. Більше того, Україна має виконувати міжнародні норми щодо мігрантів і внутрішніх переселенців, які мають особливі потреби, а тому і особливі права вимушено переміщеної особи.

Як приклад, до Європи прибули внаслідок війни на Близькому Сході тільки 300 тисяч мігрантів  (це п’ята частина від українських переселенців), і то скільки урядових рішень, тривог, напруження щодо розміщення і утримання людей! А наша влада, зокрема, київська, спрацювала добре тільки на першій стадії. До подальшого виявилася чи неготовою, чи нездатною Вони просто продемонструвала свою байдужість до долі власних громадян, Людям, чиє життя було зруйновано війною, породженою, серед іншого, тією ж байдужістю олігархічної влади, важко пробити цю стіну заскорузлості влади і фактичного беззаконня.

Найперше – треба законодавчо захистити переселенців і домагатися виконання всіх законів щодо них. Законів явно недостатньо.

 

Період інтеграції

Згодом людина оговтується, наступає повна позитивна вписаність мігрантів у місцеві громади (3 стадія інтеграції). Проте, тут не все так просто. Мало спожити всі блага на місці нового проживання. Ці блага треба ще створити разом з місцевими жителями. Тобто, природно зробити свій позитивний внесок в життя громади, в соціально-економічний розвиток даної місцевості.

Переселенцям є що внести – свій соціальний, інтелектуальний, діловий капітал. Ще й спонсори допомагають коштами на будівництво, розвиток підприємництва, створення нових робочих місць, розвиток соціальної інфраструктури.

Після отримання постійного житла (варіанти: купили, дала держава, побудували спонсори і т.п.) і вирішення питань з постійним доходом статус переселенця фактично і юридично втрачається. Хворі, поранені, інваліди, пенсіонери, сироти і т.п. соціально вразливі групи залишаються під опікою держави, а інші – здорові і працездатні – переходять повністю на  свої можливості прожити у цьому складному і прекрасному світі. Прекрасним світ стає тоді, коли переселенці із проблеми і споживачів ресурсів місцевих і резервів державного бюджетів самі стають ресурсом місцевих громад, бо свій потенціал (а він у людей з промислово розвиненого сходу – досить великий) використовують на користь приймаючій громаді: на її зміцнення і розвиток, на соціально-економічний розвиток територій.

Від переселенців потрібна активність у цьому напрямку, найбільше позитиву внесуть громадські обєднання і економічно активні люди.

Планують залишитися у місцях поселення  незалежно від розгортання подій на Сході – більше четвертої частини переселенців. Це велика трудова, інтелектуальна, творча, відкрита інноваціям армія творців благ і для себе, і для приймаючих громад. Це констатація факту, а не просто схвальні слова.

 

Паралельна реінтеграція

Проте, половина внутрішньо переміщених осіб по Україні, згідно з даними соціальних досліджень, так і не стануть справжніми переселенцями:  вони повернуться назад. Причин багато: не всі змогли і хотіли адаптуватися, не всі можуть і здатні інтегруватися, у багатьох дуже велика прив’язаність до свого дому, своєї місцевості. Автор належить до людей, які до болі душевної люблять Донбас. Це унікальна місцевість, унікальний стиль життя, коли і вдень і вночі край працює, бо виробництво на 50% цілодобове, і край шумить і живе десятками років цілодобово. І ніхто не осуджує тих, що повертаються у рідні обійстя. Пояснення знаходять різні: від «немає де жити» до «немає роботи», «там вже не стріляють» і т.п.

При поверненні наступає стадія 4 – реінтеграції – повторного звикання до дещо змінених умов і обживання у рідних місцях.

 

Чим же відрізняються переселенці від місцевих жителів?

Який позитивний потенціал вони можуть внести в свої нові громади?

 Переселенці заслуговують найвищої поваги. Вони мають величезний потенціал і можуть стати безцінним ресурсом розвитку місцевих громад і територій.

По-перше. Жителі східних територій України отримали безцінний досвід самоорганізації і виживання беззбройного мирного населення в нелюдських умовах воєнних дій. Цей досвід має бути переданий іншим людям, щоб зробити моральне щеплення проти насильства, жорстокості і вкоренити людську доброту і солідарність в людські відносини при будь-яких зовнішніх умовах. Переселенці можуть поділитись цим досвідом і провести таке моральне щеплення, сприяти гуманізації суспільства.

 

По-друге. Загострене гуманістичне начало. Переселенці у 100 відсотках отримали тягар психологічних проблем. На Донбасі завжди люди були більш неспокійними і реактивними, ніж в інших областях України. На це напластувалися зміни психічного стану в результаті тривалих і гострих стресів війни. Бо немає нормальної людини, яка б не переживала від побаченого: безкінечні обстріли вдень і вночі, вибухи, руйнація, смерть, кров, походи за водою під «Градами», відсутність електричного світла, відсутність зав’язку, ліків, грошей, безкінечні ночівлі у підвалах, страшні чутки, черги за хлібом, який героїчно випікають хлібозаводи і вивозять прямо на машинах під магазини. Покинуті напризволяще люди похилого віку, інваліди, яким допомагають вижити сусіди або знайомі, або лікарі, які все одно приходять до хворих під обстрілами, виїжджають на машинах швидкої допомоги, а лікарні працюють, не зупиняючись ні на день, під вибухи, обстріли, канонади, і хірурги і травматологи стоять буквально в ріках крові, майже падають від втоми і спасають, спасають, спасають… Війна скінчиться, колись все затихне. Я хочу, щоб весь народ вклонився нашим медикам і волонтерам і не згадував, хто на якій території спасав людей. Вони. Спасали. Людей.

І ще багато чого знають люди, які пережили війну. Нехай це залишиться історикам, які будуть збирати цю інформацію по крупицях і поповнювати колективну людську пам’ять.

Який народ не пам’ятає правди, той повторює помилки минулого.

По-третє. Мігранти з промислового Сходу технічно грамотні, звикли до праці на великих підприємствах, у великих виробничих колективах, завжди відкриті до інновацій, творчо мислять, набули розвинутий у доброму сенсі підприємницький підхід до ділових справ. Вони мало пристосовані до сільського життя, слабкіше розвинуто почуття власника.

Щодо тих «крутих» та «елітних», що переїхали зі Сходу шукати спокійного життя, може бути лише окрема розмова. У даному нарисі йдеться про звичайних переселенців.

 

Ще одна особливість переселенців – поява  новітніх дітей війни. Їх близько 300 тисяч. В умовах війни діти набувають специфічних рис характеру, способу виживання, Тому потребують особливої уваги. Як відомо, діти є особливо вразливими до соціальних катаклізмів. На все життя в їхній пам’яті, як печатка пережитого дитячого горя, закарбовані картини війни. І ця змінена матриця індивідуальної людської пам’яті буде даватися взнаки протягом всього життя.  Наше суспільство має досвід виховання дітей війни  1941-1945 років. По новітніх дітях війни повинна бути спеціальна програма, щоб їхнє життя увійшло в норму.

 

В перспективі половина переселенців має намір повернутися назад, 26% – точно за будь-яких обставин назад не повернеться, ще чверть – роздумує. Разом з затягуванням війни частина і відповідно кількість  тих, що не повернуться, буде зростати. Критичний термін неповернення – 5 років.

 

Як реагує на переселенців місцева влада?

 

По-різному. Спільне – всі надали першу допомогу на 1 стадії. Честь і хвала. Далі – складніше. Навантаження на соціальну сферу, економічні проблеми, чисто людські проблеми з переселенцями: поодинокі питущі, конфліктні випадки, можливо, й провокації неадекватної поведінки людей, підвищена вимогливість до влади з боку «східняків» як їх відмінна риса характеру – все це підкріпилось неочікувано тривалим перебуванням переселенців. В основному, всі і всюди знайшли спільну мову. Є добрі приклади своєчасного і гуманного вирішення проблем: Івано-Франківськ, Вінниця, Харків, Одеса та ін.. Але не Київ.

У Києві влада ігнорувала потреби переселенців і не подала гарного прикладу для інших міст і областей, як має ставитися влада до громадян України, які за вини тієї ж держави стали біженцями з рідних місць. Адже ситуацію можна було вирішити без великої крові. Посилки на зраду і підступну Росію – це намагання уникнути відповідальності української влади за те, що Донбас з самого початку незалежності був відданий напівкримінальній владі Донбасу.

А якщо вдуматися, то ця картина чітко проявилася ще у 1989 року, коли промисловий «генералітет» Донбасу почав інтенсивно підгрібати під себе прибуткові промислові потужності, руйнуючи при цьому цілісні виробничі комплекси і не думаючи про економіку і людей, і маніфестував свою програму «дерибану» першими масовими шахтарськими страйками як дубиною для Києва, тобто здирством. Генералітет більше почитав Москву, ніж Київ. Адже не менше 60% промисловості мало оборонний характер, тобто, працювало на війну, і директорат і начальство підкорялися напряму Москві, а не Києву. За цими московськими «товаришами» тягнулася вся виробнича інфраструктура і соціальна сфера.  То ж не диво, що на це напластувалась ідеологія, зарозуміла і зверхня по відношенню до Києва і угодницька  – до Москви.  Багато є інших чинників здачі Донбасу антиукраїнській регіональній антиеліті ( не плутати з контрелітою) – від історичних до бізнесових, від демографічних до соціальних, які центральному керівництву не треба було залишати без уваги і на які треба було реагувати задля цілісності держави і блага всіх регіонів України.

Але сталося те, що сталося.

І ось люди, яких донбаська влада, так би мовити. «еліта», позбавила всього: – житла, роботи, спокою, здоров’я+, душевних сил,  статків,  – прибувають у поїздах, автобусах, на попутках, самотужки – до інших місць України. За офіційними даними –  в межах 1,8 млн., реально ( за непрямими підрахунками росту населення за рахунок прибулих із сходу і Криму) – близько 4 млн. Плюс ще майже 1 млн. осіб вибули до Росії і до Європи. Тобто, близько 5 млн. зірваних з місця і вирваних з налагодженого життя людей – така ціна авантюрі, розв’язаній  у 2014 році.

Звісно, зрушення людських мас після Другої світової війни безпрецедентне. Звісно, важко з цим впоратись. Але чи все зробила влада, щоб впоратись? Чи пам’ятає влада центральна і на місцях, чи пам’ятає чиновництво правило, виражене у Посланні Апостола Павла (сучасною українською мовою): у головному – згода, у другорядному – свобода, у всьому – любов.

 

Чи є дискримінація переселенців?

.Є. І найбільшою мірою –  з боку центральної влади, яка представляє інтереси олігархів.

Якщо не було на моменти найбільших хвиль міграції відповідного законодавства, але у світі діяли давно вже розроблені міжнародні норми, якщо була навала біженців, але Україна виступала володаркою величезних придатних для життя територій, мала багатомільярдні статки (правда, зосереджені у багатіїв  – від олігархів до магнатів подрібніше), то невже не можна було мобілізувати все це для вирішення небувалої проблеми своїх же громадян, які утримували державу Україна стільки віків?

Ні, українська влада за великим рахунком залишилася байдужою. Майже 2 роки не проводяться термінові заходи з належного розміщення людей, не організовано справжнього вирішення їх потреб у тимчасовому або постійному житлі, також щодо відкриття дороги малому бізнесу, щодо заохочення до створення нових робочих місць і до оргнабору на роботу переселенців, щодо справедливості у наданні соціальної допомоги, забезпеченні соціального захисту, навіть у наданні необхідної інформації переселенцям.

Хтось може сказати: але це ж є, якось робилося.

Робилося: героїчними зусиллями волонтерів, але через пень –колоду владою, якій питання переселенців просто заважало спокійно жити, наче війна їх не стосується. Сказане стосується системи, а не окремих чиновників, які всім серцем сприймали біль переселенців і допомагали їм, чим могли,  чесно виконуючи, самі того не знаючи в період відсутності або наявності напівсирих нормативних документів заповідь Апостола: « а у всьому –любов».

Дискримінуючи переселенців, олігархічна влада вирішувала свою підспудну мету нейтралізації того активного прошарку громадян, які виїхали з місць проведення воєнних дій і пристали до місцевих громад. Цей активний прошарок – то є предтеча формування середнього класу – носія демократичних свобод, ісповідника загальнолюдських цінностей  і чинника стабільності в державі. Чи потрібні демократичні свободи олігархам?  Чи сповідують вони загальнолюдські цінності, коли моляться одному – “золотому тільцю”, купуючи собі індульгенції за беззаконня “золотими батоанами”. Чи зацікавлені вони на даний час війни у стабільності, якщо вже створили схеми наживи від війни?  Зовсім ні. А громадянське суспільство їм заважає, активісти для них – як оси: і жалять боляче, і так просто не віджденеш. А тут така нагода… Вони прекрасно розуміють, що активісти не повернуться назад. Тому і гноблять їх неувагою, ігноруванням, дискримінацією – від нестворення необхідних законів до невідомо куди спрямованого потоку донорських коштів, наданих для облаштування переселенців.

Але цей трудящий, грамотний, винахідливий і волелюбний клас все одно проб’є собі дорогу через будь-які тернії.

 

Що робити переселенцям?

 1.Об’єднуватися, напрацьовувати спільні оцінки ситуації, спільне бачення стратегії, спільні програми дій, створювати свої об’єднання, мережі, тобто структуруватися у систему демократичного простору в місцях свого нового  перебування.

2. Виживати, діяти.  Окрім працевлаштування або створення свого бізнесу – розробляти програми в тих напрямках, що сформовані коаліцією «Соборна Україна»,  і працювати з владою і з населенням над демократичним перетворенням суспільства і держави. Розробляти і здійснювати за підтримки фондів проекти формування нових відносин, нових функцій суспільства, верховенства права.

3. Створювати нормативно-правову базу щодо переселенців, щодо окупованих територій, щодо сірої зони. Сформувати стратегію розвитку держави.

4.Останнім часом під великим тиском і громадськості і міжнародної спільноти відбулося дві важливі події: прийняття Кабінетом Міністрів Державної програми щодо переселенців (Постанова КМУ від 16.12.2015 за № 1094) і проведення Парламентських слухань 17.02.2016 (рекомендації Постановою ВР ще не затверджені).

Наше завдання – домогтися реалізації цих документів.

5. Силами громад  взяти активну участь у визначення стратегії розвитку держави, стратегії інтеграції ВПО у місцеві громади, програм розвитку, програми формування українського інформаційного простору, стратегії виховання  молодого покоління, стратегії виховання патріотизму, почуття громадянської відповідальності і усвідомленої гідності українців.

Завдання наших поколінь – переобразити Україну.